Три роки промайнули, як дим від невдалих шашликів на Малій Швейцарії. Щойно вона отримала свій червоний диплом, Лешек згадав про свою обіцянку й урочисто запросив Олесю у Карпати на відпочинкову базу під Славським.
От тепер ти спокійно втреш носа усім цим провізорам!
…Олеся повернулася на бік, але очі вперто не бажали закриватися.
Лешек завжди оберігав свою молодшу сестру від небезпек. А того разу не зміг…
2
– Ей, відчиніть! – неголосно викрикнув Максим у порожнечу складу, торсаючи замкненими з того боку дверима. Усе ще сподіваючись, що це – чийсь злий жарт. Слабко на це сподіваючись… – Відчиніть – і ви залишитесь живими!
Порожнеча складу не відповіла.
Максим потягнувся до кишені, але мобільного там не було.
Мабуть, залишив у роздягалці. Разом із фірмовою синьою курткою, яку видавали всім працівникам складу, але яку Максим надягав тільки у крайньому разі.
Тому був зараз у джинсах і кофті з довгим рукавом. На плюс десять – якраз.
У холодильнику було плюс два, і за якийсь час Максим зрозумів, що починає замерзати.
Думай, друже, думай, – засіло в голові, але від злості та образи він ніяк не міг зосередитися. Нарешті згадав, що десь тут були відеокамери.
І коли вони кому допомогли?..
В афері з крадіжками медикаментів був замішаний хтось із охорони. Отже, цей хтось зараз сидів і спостерігав за ним. Стовідсотково.
Далі – склад. Хтось зі змінних, мабуть, бо від простих працівників мало що залежить. Завершив роботу – і стежить тепер за ним через вічко відеокамери.
А керівники? Хтось же їх усіх прикриває? Хто? Якщо абстрагуватися від чужих характеристик і зосередитися тільки на власних враженнях, то з усіх, кого він прямо чи непрямо опитав, підозру викликає…
Максим кілька разів стрімко перетнув холодильник, активно махаючи руками і ногами.
Думай, Максе, думай! Хто тобі брехав найзавзятіше, і та його брехня була дуже схожа на правду?
– Ти правий, Володю, – сказав він, різко зупинившись перед вічком камери. – Час закруглятись.
Вічко відеокамери мовчало, але Макс був упевнений, що з того боку його уважно слухають.
– Протягом одного дня і ти, Володю, і Любомир, тобто Зорян, розповіли мені дві версії бойкоту проти мене. Твоя мені більше сподобалась, але реальнішою виглядала його. Ти тішився, коли мені це розповідав, а йому було неприємно це говорити. Я його ледве не побив. У відповідь він міг усім розпатякати, як пошив мене в дурні з тими зниклими грішми, але не розпатякав. Тому з того боку сидиш найпевніше ти, а не він.
А можливо, й ні, але краще розповісти зараз порожнечі складу, ніж закоцюбнути і вже нікому нічого не розповісти.
– Ви, Степане, знали про розіграш, організований шефом. Але били мене по-справжньому. І забрати машину теж була, напевно, ваша ідея. Ви дуже хотіли, щоб я наклав у штани і розрахувався з фірми, й не сподівалися, що я погоджуся продати машину і віддати гроші. Чому ви цього так хотіли? Гм… Поміркуймо разом. Ви маєте можливість переглядати відео з камер, чи не так? Ви, мабуть, засікли злодюжку і, замість того щоб боротися з контрабандою, вирішили її очолити? Металошукачі, відеокамери – все це працює, тільки коли є добра воля людей. А з вашого боку такої волі не було.
Максим уявив себе героєм бойовика, який, помираючи на руках у коханої, розкриває їй задуми злочинців. Ефектний ракурс, як у кіно, навряд чи вийде: лампи денного світла разили очі й без того подразнені після безсонних ночей, а костюмери не спромоглися принести йому теплий одяг.
– Спочатку я гадав, що треба шукати тих, хто має зв’язки зі складом, а насправді треба було шукати тих, хто пов’язаний із виходом зі складу, хто може цей вихід прикривати. Адже кожен працівник фірми безперешкодно може зайти на склад і вийти з нього, і тільки працівників складу прискіпливо перевіряють детекторами на прохідній. – Максим дихнув на долоні і сховав їх під пахвами, без упину походжаючи перед камерою. – Це має бути той, кого звикли бачити біля складу і хто не муляє там всюдисуще око шефа. А хто, як не відповідальний з контролю якості продукції, може це зробити, чи не так, Віро Олегівно?
Йому здалося, що пухкенька білявка років під сорок здригнулася за комп’ютером у підсобці на прохідній.
– Ви трохи перегравали у тому своєму образі нездарої нюні, і весь той хаос у вашому кабінеті… Якби я не бачив, який у вас дома ідеальний порядок, я повірив би. Чому ви тоді мене запросили? Хотіли вивідати, що я знаю?