Він розмахнувся – і двері клацнули.
Вони не могли просто замкнути його і піти. Кортіло подивитися, як він мучиться, як трясеться від страху, як благає пощади.
Важко дихаючи, наче після марафону, Максим силою волі змусив себе не бігти щодуху до відчинених дверей, але сказати ще щось героїчне на камеру вже не спромігся.
На складі було темно. Якщо хтось і стояв там, то після яскраво освітленого приміщення Максим однаково не розгледів би.
Тримаючи в руках флакон, наче рятівне коло, він попрямував на вихід. Ноги не гнулися, він наштовхувався на стелажі і каталки, мало не скинув якісь флакони собі на голову…
У роздягалці машинально натягнув на себе фірмову куртку, щоб зігрітися. Телефон, як не дивно, був на місці, але дзвонити нікому не хотілося.
На подвір’ї від свіжого повітря запаморочилося в голові, день хилився до вечора, фірма «Конвалія» була порожня, як одна відпочинкова база біля Славського рік тому перед приїздом міліції: жодної живої душі, окрім нього. На прохідній теж.
Двері до підсобки були зачинені, він не став цікавитися, хто сидить там усередині, залишив актилізе на стійці охоронця і попростував униз по вулиці Зеленій, тоді звернув на Луганську, а звідти – на Угорську. Машину все ніяк не забере зі стоянки готелю «Сихів»…
Коли дійшов до кінцевої точки свого шляху – стемніло остаточно, мабуть, була вже одинадцята вечора, на дитячому майданчику скрипіла від вітру гойдалка, а на четвертому поверсі, у кімнаті з балконом, не світилося. Мабуть, спали.
Він підійшов до лавки і згадав, що досі не відновив телефонної карточки. Що далі робити – не зовсім розумів. Тобто загалом уявляв стратегію, але з тактикою були явні проблеми.
Хотілося одного – впасти десь неподалік на траву і не вставати до осені, до перших заморозків.
За хвилину Максим підвів голову і зовсім не здивувався: на четвертому поверсі у кімнаті з балконом увімкнули світло.
5
Марта швидко відімкнула вхідні двері.
– Погано виглядаєш, щось не вдалося?
– Та навіть не знаю, що тобі сказати. І так, і ні. Втомився я. Мені поспати б трохи.
– Тобто поспати! Ти ходиш сам не свій останнім часом! Ми домовилися, що будемо діяти разом, а ти що?
– Бридко мені…
– Відколи ти таким чутливим зробився? А про мої відчуття ти подумав?
– Я от що думаю: тоді, під Славським, треба було по-іншому діяти, по-іншому, розумієш? Усе після того пішло не так. Може, ми розгнівили богів?..
– Богів? Яких, до біса, богів? Совість замучила? Відколи ти такий совісний зробився?
– Відколи з тобою зв’язався. Ти пробуджуєш у душах найкращі почуття!
– Та пішов ти!..
І вона хряснула дверима, хоча було вже близько дванадцятої ночі й усі сусіди, мабуть, спали. Або займалися благороднішими справами, аніж вони.
Він встав і вийшов. Мав ще одну неблагородну справу на сьогодні.
6
Олеся прокинулась і зрозуміла, що не пам’ятає сну. А тоді глянула на годинник. Вона спала лише двадцять хвилин. Щось її розбудило, і то не був кошмар. Вона сіла на ліжку і тільки тепер зрозуміла, що саме.
Повний місяць без жодних докорів сумління заглядав у вікно, наче на світі був тільки він і… сосни.
Олеся встала і підійшла до вікна, щоб засунути штори.
Вони з Лешеком довго з’ясовували, що діється у «Конвалії» і хто замішаний у тих темних справах. Лешек казав, що майже вийшов на організатора з того боку паркану, але ще не має доказів, і благав нікому нічого не говорити. Шефу також.
У день своєї смерті він пробував до неї додзвонитися. Що він хотів їй сказати? Чому поліз у зашморг?
Олеся смикнула за штору, аж раптом помітила, що під балконом хтось стоїть.
Коли вона впізнала його, серце опустилось у п’яти і закалатало гучно-гучно… майже як тоді, у Карпатах.
Орк з її снів масненько усміхнувся і розстебнув ремінь на джинсах.
– А з тобою, мала, ми поговоримо більш детально…
Олеся тріпнула головою й увімкнула світло. Треба було діяти швидко, поки не встигла передумати. Треба було врешті вийти назустріч власним страхам, можливо, тоді вони перестануть ганятися за нею у снах?
Розділ дванадцятий
На кухні мені потрапила на очі пляшка кока-коли. Розчин ортофосфорної кислоти – саме те, що лікар прописав!
Я дав їй випити, а вона простягнула до мене руки, наче хотіла обійняти, і заторохтіла п’яним голосом, захлинаючись словами. Я нічого не міг розібрати, аж поки серед її незв’язної розповіді не прозвучали знайомі мені імена – і я нахилився ближче.