Розділ тринадцятий
Щоденника я не веду, але те, що я від неї почув цієї ночі, кинуло мене спочатку в жар, а потім у холод. Те, що вона зробила і що збиралася зробити, вразило мене наповал. Так, я запанікував! Хто б не запанікував на моєму місці? Я ледве знайшов ключі від автівки, вибіг з її будинку, сів у машину і довго сидів, втупившись поперед себе.
Може, повернутися, поки не пізно?
Уявивши, що повертаюся назад, я почав битися головою об кермо. Ні, вже пізно.
1
Вийшовши з під’їзду, Олеся побачила, як автомобіль Олександра Вадимовича Кондура виїхав із її двору на дорогу, і їй зробилося недобре, мусила опуститися на сходи, мокрі від дощу, і пару разів глибоко вдихнути стовідсотково вологе повітря, дозволяючи краплям падати на обличчя без перешкод. Вибору більше не було: або вона зробить перший хід, або…
Не хотілося думати, що буде.
Мама, тато, лікарі, співробітники, знайомі, друзі – усі вони намагалися поговорити з нею, переконати її, що треба виходити в люди, що все мине і навіть найбільше горе з часом притуплюється.
А вона не хоче, щоб її горе притуплювалося. Бо як із затупленим мечем воювати з орками?
2
– Алло, Олександре Вадимовичу, мені треба з вами терміново поговорити. У нашій з вами справі є поступ…
– І мені треба поговорити з тобою. Зайди у двір, бачиш «Хюндай-Матрікс» праворуч від тебе?
Максим обійшов будинок і завмер від здивування. Шефова автівка стояла біля дитячого майданчика. Оперативно ж вони працюють. Мабуть, прослідкували, куди він пішов з роботи.
За кермом сидів Степан, поруч ще хтось.
Точно прослідкували.
Максим підійшов до заднього пасажирського вікна.
– Сідай.
– Ви знаєте, що вчора сталося? Я не сяду з ним в одну машину. І вам не раджу.
– Ти мені зараз усе розповіси. І обіцяю, я тебе уважно вислухаю.
– Але…
– Або сідай, або вали звідси, щоб я тебе більше не бачив.
Максим подивився на Степана, який похмуро споглядав дитячий майданчик, наче той був полігоном для випробування атомних бомб.
– Добре, тільки обіцяйте мені…
– Залазь! – гаркнув шеф. – Бо моє терпіння не безмежне!
…Це було годину тому. «Хюндай-Матрікс» виїхав на окружну, і відтоді вони мовчки мчали в невідомому йому напрямку.
3
Олександр відхилив кільканадцять дзвінків клієнтів – вихідні, як-не-як! – на інші два довелося відповісти.
Руслан повідомив, що привезли дробарку і сепаратор, який чудово розділяє лікарську сировину на фракції, отже, лінію нарізання та подрібнення рослин можна відкривати. Це втішило.
Євген відзвітував, що його програма обмежень дає результати. До скарбниці підприємства вже повернулося на третину більше коштів за тиждень, ніж завжди. Це теж порадувало.
Перед ними на окружній встала вервиця фур. З цим можна було ще змиритися: Олександр нікуди не квапився.
Але дощ, який заливав вікна, і малий, який ставив дурні запитання, знову сколихнули в його душі злість.
4
Відімкнувши мобільний, Руслан послабив краватку.
Його завжди трусило, коли мусив розмовляти з шефом.
І для чого він погодився перейти з невеличкої затишної мережі у цей дурдом? Спокусився на більшу зарплату? Захотів розширити власні горизонти?
Та за ці гроші шеф скоро всю душу з нього витрусить. І які можуть бути горизонти в Пасіках-Зубрицьких?
Під ногою квацьнуло. Руслан скривився, побачивши свіже болото на своїх туфлях.
Ну чому йому не сиділося на своєму колишньому місці? Може, попроситися назад?
Руслан роззирнувся. Підприємство з виробництва лікарських трав зростало на його очах, повстаючи з хаосу.
Витягнув вологу серветку і нагнувся протерти свої туфлі. Він добре знав, чому він тут.
5
Ліс наступав із усіх боків, зачіпав дах автомобіля, кидався під колеса, біг слідом, ліс наче промовляв: «От ми і зустрілися знову…»
– Куди ми їдемо?
– Побачиш.
– Послухайте, чому ви не хочете мені сказати, куди ми їдемо? У мене є для вас важлива інформація, але нехай цей ваш… бодігард вийде, і я…
– Хто?
– Тілоохоронець. Він вас обманює…
– Зараз ми побачимо, хто кого обманює. Зупиняємось тут.
І автівка зупинилася. Складалося враження, що за містом дощ так і не починався.
– Виходь! Чого сидиш, виходь!
Якесь зовсім недобре передчуття постукало сухим гіллям у шибку, але Максим не хотів виказувати свого страху перед шефовими людьми, які вийшли і нудьгували біля машини, позираючи хто куди, поки шеф не зводив із нього очей. Дивився крізь шибку, як звично, але Максим знав стовідсотково, що йому краще відсидітися за замкненими дверцятами.