– Ну гаразд, – виліз він із авто. Привіт, ліс, давно не бачились. – Можете мені пояснити, якого милого ми заїхали у цю глушину?
– Зараз тобі пояснять, якого милого… – шеф, звісно, висловився менш літературно, відступаючи вбік і цим наче звільняючи простір для своїх людей. – Усе пояснять.
Зачинити дверцята машини Максим не встиг. Його вдарили цими дверцятами, раз, другий, а коли він почав осідати на землю, заломили руки за спину і вдарили ще раз, коліном у живіт.
Ага, привіт…
Коли на нього напали вдома, то, виявляється, було дитячою забавкою в порівнянні з теперішнім нападом.
У полі зору з’явилися ноги шефа, взуті у легкі сандалі. І земля, вкрита прілим листям. І власні ноги, які геть відмовлялися тримати тіло на плаву, але добрі люди не давали впасти, і на тому спасибі.
– Ти, сподіваюсь, зрозумів, що розмова у нас буде серйозна?
І голос у шефа був такий, як звичайно, тільки нецензурних слів на одну фразу навіть для нього було забагато. Але біль заважав пожартувати на цю тему.
– Що… що таке? Що сталося?..
Біль заважав навіть здивуватися, як належить.
Усі почуття хазяйновито вимів з тіла біль.
– Я тут ставлю питання. Поясніть йому…
І хлопці пояснили.
У животі наче розлилися вогненні ріки.
– Не кричи, бо ще раз дістанеш, – прохрипіло згори. Максим закусив губу і спробував скрутитись у клубок. Але йому не дали цього зробити.
І впасти знову не дали.
І щось треба було негайно зробити, аби бодай на крихту полегшити нестерпний біль в нутрощах, але коли в тебе викручені назад руки і ти висиш на них, бо ноги тебе не тримають, зробити ти можеш мало.
Правду кажеш, давненько не бачились…
– Замовкни…
– Що він сказав?..
– Я не розчув, а ти?..
– Мовчати всім! – гаркнув шеф. – А ти відповідай чітко на мої питання і бити тебе будуть менше, зрозумів? Кивни, якщо зрозумів.
Максим покрутив головою вбік.
– Це він каже, що не зрозумів?
– Це він так пробує протестувати, я його знаю. Але зараз не час для твоїх вибриків. Відпустіть його, я хочу бачити його очі, коли він мені брехатиме.
І вони відпустили його. Максим упав на землю, підтягнув ноги до грудей і, охопивши коліна руками, закачався від болю по прілому листю. У ногах трьох чоловіків, які чомусь хотіли його смерті.
6
На мобільному висвітилася Богдана.
Ще тебе тут бракувало!
Але вона рідко турбувала його без потреби.
– Слухаю!
– Уявляєш, Оленка попливла! Два дні хлюпалася на мілині, а на третій попливла, сама!
Молодша донька боялася води ще змалку.
Але це не привід, щоб зараз турбувати його!
– Я трохи заклопотаний, давай зідзвонимося ввечері.
Сам здивувався, що не вибухнув, навіть не підвищив тон.
Брюховицьке повітря так на нього діяло?
7
Богдана закусила губу, щоб не розплакатися при дітях. Вони стільки часу на морі, а він ще жодного разу сам їй не зателефонував.
Скільки ще це триватиме? Її казкове життя? Бо вона вже не витримує.
От тільки дівчатка тішать, що буде з ними, якщо вона… якщо… якщо вирішить…
Боже! Їй навіть важко подумки вимовити слово розлучення, як же вона збирається сказати його вголос?
Ні, вона ніколи не зважиться на таке. Дружина крупного бізнесмена, яка має все, чого забажає. Що скажуть люди? Що скаже вона людям, дітям… чоловіку?
От якби він якимось дивом позбувся свого бізнесу, якби був простою людиною, змушеною працювати за хліб насущний, а не царем і богом. Як часто вона про це мріяла. Бути дружиною пересічного українця, а не царя і бога…
Усі скажуть – от немудра кобіта, а їй здається, що була б вона тоді найщасливішою у світі…
8
Брюховицьке повітря вливалося в легені, мов життєдайний бальзам.
Брудна земля була божественно прохолодною, так би й лежати з заплющеними очима, колишучи біль у животі, але Максим знав, що це бажання було пасткою. Сподіватися, що вони просто відстануть і підуть, було смішно, на свою фізичну силу покладатися він не міг, отже, залишалося покладатися на розум, який поки що ховався разом із серцем у п’ятах.
Шеф відійшов, щоб поговорити по телефону.
Думай, Максе, думай…
– Ну що, полегшало? – прозвучав над ним голос Олександра Вадимовича, але жодного граму співчуття не було в тому голосі.
Якби хотіли вбити, не затівали б розмов. Це не Голлівуд, глядачів нема, камер цього разу теж не видно.
– Якщо… якщо я скажу ні, вам полегшає?
– Трохи. Але не настільки, щоб тебе обійняти.
Олександр Вадимович Кондур розумів Максима Гнатишина з півслова, отож вони грали в одній суперлізі й теоретично мали однакові шанси виграти суперкубок, от тільки біда – всі арбітри цього матчу були на боці супротивника.