Максим розплющив очі. Крізь пелену сліз було видно небо і дерева, які намагалися дорости до цього неба… і обличчя, які затуляли від нього малоймовірне тепер майбутнє.
Трохи пововтузившись, він все-таки зміг сісти, привалившись спиною до колеса.
Це забрало у нього до біса багато сил, а ендорфінів, які б мали полегшити страждання, щось у кров не надходило.
Видно, мозок геть чисто забув про свої обов’язки.
Не очікував такого повороту подій його мозок.
– Ну тепер розказуй, по порядку, – знову повів своєї шеф.
– Якщо я спитаю, про що ви, вони мене знову поб’ють?
– Якщо я скажу їм це зробити… Розказуй, як ви відпочивали минулого року на турбазі під Славським. Усе. Від самого початку.
Максим відчув, як перед ним розверзлося урвище.
Він дивився перед собою, але бачив тільки його.
У цього урвища були очі орка.
– А ви яким боком до цього?
– Мій син Орест загинув тоді. Може, почнеш?
– Орест? Орест… Ага, Орк. Він називав себе Орком.
– Яким орком, що ти верзеш?!
Максим підвів очі.
– У вас був син? Тобто… Орк – ваш син?
– Так, був, ти правильно підмітив.
– Я не знав.
– Зате я знаю, що ти в цьому замішаний, і хочу дізнатись, яким боком. І ще хто. Усе хочу знати!
– Він не хотів, щоб його називали Орко, казав, це по-сільському, а Орк – це по-кіношному, круто…
– Ти чув, що я сказав? Розповідай усе по порядку. Бо хлопці тільки чекають наказу.
Максим знову звів очі. Шеф розчервонівся, а вилиці ходили ходуном. Якщо він схибить хоча б на йоту – годувати йому черв’яків у славнозвісному брюховицькому лісі…
– Якщо ви будете мене бити, я мовчатиму.
– Щойно ти кричав.
– Я можу кричати, але говорити не буду.
– Чого так? Якщо ти не винен, тобі нічого боятися.
– Якщо я не винен, чому ви мене б’єте?
– Бо ти винен. Твій тато тебе відмазав, але тут його нема. І він тобі не допоможе, кричи не кричи.
– Ви просто Аль Капоне якийсь.
– Усе, годі. Я довго чекав, але більше чекати не буду. Я покликав тебе на співбесіду, щоб подивитися на тебе, більше я не збирався з тобою бачитися, хлопці розібралися б з тобою самі, але сталось інакше. Ти сам напросився. Я хочу знати про останні години життя мого сина все до дрібниць. Через що ви посварилися, чому він потрапив під поїзд, уночі, за три кілометри від бази, хто його переслідував і що то була за дівчина, про яку навіть у протоколах не написано?
– А ви звідки про неї?.. – почав був Максим і тієї ж миті зрозумів, що попався.
– Попався. Я поставив тобі стільки запитань, а ти зреагував лише на одне. Такий банальний прийом, ти мене розчаровуєш…
– Щось мозок не хоче працювати. Гінкго білоба тре попити.
– Так що там з дівчиною? Усе через неї, правильно? Я б хотів і з нею також побалакати. Прізвище, адреса. Не хвилюйся, я буду делікатний, то ж не вона його під поїзд кинула, чи не так?
Я нічого не чув. Я нічого не бачив. Я нічого нікому не скажу.
– Далася вона вам…
– Я з тебе виб’ю все.
– І знову будете мені винні.
9
Олександр спохмурнів. Усе розвивалося не так гладко, як він собі запланував. Такі матусині синочки від одного дотику зазвичай падають до ніг, благаючи про помилування.
Цей теж зблід від страху, трясеться і соплі розмазує по пиці, але ж ні, просити не просить, правди не хоче казати, та ще й жартувати примудряється, хоча видно, що ця розмова добряче псує йому печінки.
– Ще не таких ламали, тому поквапся, хочу на обід додому встигнути.
– Типу давали до рук лопату й казали копати могилу? А ви в цей час макарони наминатимете, по-флотськи?
– Десь так…
Малий скривився, що мало б означати браву посмішку.
– Ну то де ваша лопата?
– Не скажеш?
– Ні. Вона ні при чому. Ви мені вибачте, але ваш син був покидьком. Ви оточені покидьками, а як казав один мій знайомий мєнт – уже мертвий, на жаль, – це значить, що самі ви недалеко від них втекли. До речі, це ті ж хлопці, що на складі орудують, чи ви маєте їх кілька наборів? Вони мене вчора після ревізії намагалися заморозити в «холодильнику», як Лешека, от я і думаю, може, ліпше було вчора вмерти, ніж дочекатися до сьогодні і все одно вмерти, га?
Олександр спохмурнів ще більше.
10
Максим раптом відчув, що намацав тоненьку ниточку, яка може витягти його з цієї западні. Дуже тоненьку. Але ниточку.
– Хочеш сказати, що дещо розкопав? – тим самим байдужим тоном обізвався шеф після довгої паузи. Тим самим, але трішки, на дещицю, іншим…
– Щось розкопав.
– Як?
– У мене свої секрети.