А про неї в міліції так ніхто й словом не обмовився. І вона провалилася в сірі дні і чорні ночі на довгий рік.
…Олеся відчинила скляні двері.
То хто вбив мого сина, Олександро?
Можливо, я. Точно не скажу. Не пам’ятаю точно. Але я так розлютилася, що могла б розірвати його на шматки.
Вона сказала шефові правду, хоча була певна, що не слід цього робити. Ступила вперед з краю урвища – і опинилася на твердій землі. Роззирнулася і побачила довкола звичайнісінький ліс, а під ногами – колію, яка вела до її міста. І жодних орків довкола.
Урвище існувало тільки в її голові.
Вона збрехала і подивилася на чоловіка навпроти.
Його погляд блукав удалині, наче її слова вже не мали для нього ніякого значення.
…За мить до удару на її кисть ляже рука Макса. І стиснеться довкола неї та крученого металу. І відпустить, коли шампур опиниться в тілі Орка.
Вона нікому про це не розповість.
Бо досі не знає, хто керував шампуром у тій останній Орковій битві.
Чи вони з Максом об’єднали свої зусилля? Чи він взяв цю роль на себе, а її рука лише безвільно лежала в його руці?
Чи вона сама це зробила? Вдарила свого ворога з останніх сил?
А Макс лише пробував її зупинити. За мить до удару.
Щоб дати їй можливість жити далі. Щоб вона дала йому шанс її врятувати. Бо для чого ж тоді потрібні принци?..
4
– До вас відвідувач.
Макс повернувся на спину.
Вона зайшла легко, як завжди, шлейф її парфумів одразу розтікся по палаті, легкий макіяж додавав довершеності образу, хоча в цю хвилину у її погляді прозирали стурбованість і острах.
– Як ти? Усе нормально? Нічого не болить? – торкнулася губами чола, як робила завжди у дитинстві.
– Привіт, мам. Я живий, як бачиш. А ти як долетіла?
– Ой, і не питай.
Вона сіла на краю його ліжка, в накинутому поверх сонячної туніки халаті, й почала розповідати. Він зручніше вмостився на подушках, намагаючись лягти так, щоб вона не помітила, що і де йому болить.
Вона зовсім не змінилася. Розповідала про Грецію, про роботу прибиральниці так, наче то була найлегша і найулюбленіша робота на світі, згадувала про їхнє життя тут, відтак затнулася, ковтнула повітря…
– Щось не так у тій справі? – спитала його мама, а острах та стурбованість удесятерились у її погляді. – Це тому ти опинився тут?
Максим відчув, як загупало серце. Зрозумів, що не має права відвести погляд, але сказати правду теж не може. За мамою стояв тато, і хтозна, куди могла їх завести любов до єдиного сина. Любов – вона така…
– Ну, мам, я ж не маленький, дозволь я сам розберуся з цим, добре? Ти краще про море розкажи. Яке там з них найгарніше?
Мама мить сиділа, не рухаючись і не зводячи з нього задивованих очей. А тоді…
– А ти змінився, Максимко, – вона запустила руку в його волосся. – Не знаю, чи я б тебе впізнала десь на вулиці?..
– Я б тебе впізнав, не хвилюйся.
– Знаєш, чому я поїхала? Тато сказав, що мого листа ти так і не прочитав.
Максим напружився.
– Він у нас слідчий, ти ж знаєш, нічого не проґавить… – слабко усміхнулася мама, гладячи його по руці. – А тепер думаю, може, й добре, що не прочитав… Гроші – то таке, другорядне. У нас із татом усе йшло до розлучення, ми навіть заяву збиралися подати, аж тут… твоя справа, слідство, ми все відклали, а тоді… підвернулася робота для мене і я вирішила – це краще наразі, аніж розлучення. Ще його на тебе вішати, тобі й так було несолодко.
Він відкрив рота від здивування. Всяке передумав, але не це!
– Та найголовніше… це для мене тоді було найголовніше – щоб ти навчився давати собі раду з життям сам, без мене. От чого я хотіла! Щоб ти сам приймав рішення, навіть помилкові, сам брав відповідальність за своє життя, не озираючись на нас.
Я дуже тебе любила і люблю, але ти ніяк не хотів дорослішати, тобі було так добре в тому світі, який я для тебе створила, відгородивши від неприємностей, а я… якоїсь миті я зрозуміла, що не можу і не хочу відпускати тебе, і сказала собі: все, якщо не зараз, то ніколи – і поїхала, хоча мені було дуже важко без тебе… без вас.
Сльоза забриніла у неї в голосі й зблиснула на віях. Максим геть розгубився від того всього.
– І бачу – я не помилилася! – мама насилу опанувала себе й посміхнулася вже веселіше. – Ти став зовсім дорослим.
– А тато? – ще більш розгублено спитав хлопець.
– Тато? – В очах з’явилися грайливі вогники. – Тато пообіцяв мені завтра кіно, якщо з тобою все буде добре. Каже, що мені сподобається. Побачимо. Можливо, все тільки починається, хтозна?..
Максим зачудовано дивився на маму, впізнаючи кожен штрих її чітко збереженого в пам’яті образу, червневе сонце радісно заглядало у лікарняні вікна, все, що було, відсунулося кудись далеко, а те, що буде, ховалося попереду за горизонтами.