— Не смій виїздити на дорогу, у тебе немає прав! — гукнув він їм навздогін.
У відповідь Джон лише додав швидкості, ледве не збивши на дорозі двох школярів.
Обдурений Тод лишився стояти на місці. Цьому маленькому негідникові так подобалося принижувати батька, та ще й у присутності своїх друзів. Але в цілому він відчував полегшення. Джон поїхав, отже, наступна серйозна розмова відкладається до його повернення ввечері, тому Тод може знову йти дивитися телевізор. Якщо пощастить, можна навіть задрімати. Якби лише Дженел помовчала.
Джон вів мотоцикл, як справжній гонщик. Він ідеально вписувався в повороти, уважно стежачи за тим, щоб не наскочити на дитину, яка могла раптом вискочити на дорогу, не зіткнутися із зустрічною машиною. Йому подобалося ризикувати — ризик забивав йому памороки, але це був вирахований ризик.
Зараз Коннор гнав тихими вуличками, потім перетнув пустир і виїхав на доріжку, що вигиналася вздовж стічного каналу. Проскочив крізь дірку в загорожі, не тільки не зменшивши, але навіть збільшивши швидкість. Тім підібгав коліна, коли вони летіли крізь огорожу, щосили намагаючись не показати, як він перепудився. Але йому не вдалося подолати жах, коли Джон гнав мотоцикл бетонною набережною каналу. Здавалося, цій гонитві не буде кінця.
Вони робили найрізноманітніші піруети — Джон вважав цю вузьку смугу бетону своєю особистою автострадою, бо тут до нього не чіплялися поліціянти. Мотоцикл проносився за кілька дюймів від прямовисних бетонних стін у тринадцять футів заввишки, розбризкуючи краплі брудної води. Тім зойкнув, намагаючись приховати свій переляк. І ляснув Джона по спині:
— Відмінна їзда, юначе!
Вони влетіли на швидкості у невелику калюжу. «Хонда» сіпнулася вбік, намагаючись з’їхати вниз. Джон недбало загальмував ногою і вирівняв мотоцикл. Тім, який заціпенів зі страху, спробував відбутися сміхом. Але вийшло якесь каркання. Щоб приховати збентеження, бовкнув:
— А де твоя справжня мати?
Джон мовчав, перебуваючи у похмурій задумі, але Тім наполягав:
— Вона що, померла?
— Можна сказати, що так, — відповів Джон так тихо, що Тім ледве почув його слова.
Іноді хлопчина замикався в собі, немов відгорожувався від усього світу сталевою стіною. Тім збирався ще щось сказати, але Джон раптом дав повний газ, і мотоцикл рвонув уперед.
ПАЦІЄНТ № 82
Якщо їхати по шосе, цей заклад нізащо не побачити. Можна проїхати мальовничою Гепі Кемп Роуд через увесь маленький район, де лише житлові будинки, повз парк атракціонів і все одно не побачити цієї будівлі. Вам доведеться добряче попошукати перед тим, як ви виявите непомітну бетоновану доріжку, що огинає шатроподібний пагорб, геть-чисто вкритий дубами. Позаду пагорба ви побачите табличку з написом: «Пескадерська державна клініка для психічно хворих злочинців».
Табличку прикріплено до залізної огорожі, увінчаної кількома рядами дроту. З внутрішнього боку важких залізних дверей — озброєний охоронець у будці. За огорожею туляться одна до одної великі будівлі. Усі вікна заґратовано. Вилизаними доріжками їздять машини приватної охорони.
Та всередині ще гірше. Це медична в’язниця для думки. Продезинфіковані білі стіни. Санітари у білій полотняній уніформі штовхають крісла з пацієнтами гнітючими голими коридорами. Звичайна прогулянка. «Алея інвалідних крісел» — це так тут називається.
Ліворуч від входу один короткий коридор з електронними дверима на обидва кінці. Перші нагадують двері до тюремної камери. У дальньому кінці коридору — міцні вогнетривкі сталеві двері. Перед ними сидять двоє лютих сторожів, які дивляться на екрани відеомоніторів, закріплених перед ними, і перекидаються репліками. На екрані видно все, що відбувається за цими дверима.
Місце абсолютної ізоляції…
Тут, під невсипущим наглядом та охороною, утримують злочинців, поведінка яких є непередбачуваною й має потенційну небезпеку. Ці злочинці занадто буйні, щоб дозволити їм спілкуватися один з одним, тому кожен пацієнт утримується в окремій камері. Тут так само похмуро й суворо, яків камерах одиноч— ого ув’язнення справжньої тюрми. І їжа не краща за тюремну.
Доктор Пітер Сілберман вів за собою коридором групу боязких молодих лікарів, слідом ішли три суворих санітари, схожі а велетнів, які нещодавно залишили професійний футбол. Сілберман трошки накульгував. При кожному кроці пов’язка а його нозі боляче терла розпухлу шкіру. Він намагався забути про біль і зосередитися на тому, що йому треба зробити. Це не так уже й складно. Тут він як риба у воді і може годинами розповідати про свою роботу, в якій почувається справжнім фахівцем. Нелегко придушити в собі бажання похизуватися своїм видатним інтелектом перед цими хлопчаками, і часто це давалося. Тільки не тепер.