Лікар говорив тихим скрадливим голосом, яким говорять психологи, що виступають по радіо:
— У наступній камері — пацієнт № 82, жінка 29 років, діагноз: яскраво виражений шизофренічний синдром. Симптоми звичайні: депресія, тривожність, буйна поведінка, манія переслідування…
Молоді лікарі ловили кожне його слово. Своїми точними, логічно вибудованими науковими статтями з проблем психіатрії доктор Сілберман завоював собі репутацію серйозного фахівця. Не можна сказати, щоб він був найвищим авторитетом, але складних випадках часто вдавалися саме до його консультацій. Правда, процент виліковування у нього був не такий високий, деякі кмітливі молоді лікарі розуміли, що він не вміє знаходити підходу до хворих. Багато років Сілберман консультував лос-анджелеське поліцейське управління, дослідив десятки найскладніших випадків, особисто обстежував найвідоміших останнім часом убивць. Але найбільша вада доктора Сілбермана полягала в тому, що він був розумнішим, ніж треба було для його ж добра.
— Ось ми й прийшли.
Зупинилися біля камери. Вона була з герметичними звуконепроникними дверима: спілкування з пацієнтом відбувалося крізь ґратчастий переговірний прилад, який було вмонтовано над невеличким віконечком з плексигласу. Попри всі свої технічні досконалості, вони сильно нагадували двері середньовічної в’язниці. Доктор зазирнув до віконечка.
Крізь тьмяне скло до палати лилося сонячне світло, відкидаючи на голу стіну напроти тінь у вигляді ґрат. У кімнаті не було нічого, крім сталевої раковини, унітаза і добре відполірованого металевого дзеркала, намертво вмурованого у стіну.
Ліжко, з якого зняли матрац, було притулено до стіни ніжками назовні. В одну з них вчепилися пітні руки: сухожилля напружувалися і розслаблювалися, коли ув’язнена повільно робила вправи на розтягування, відкидаючи з мигдалеподібних карих очей довге, сплутане, вологе від поту волосся. На молодій жінці була в’язнична сорочка, шпитальні штани. Вона підтягувалася, схопившись за верхню ніжку поставленого на спинку ліжка. Її гнучке тіло, пряме й жилаве, напружувалося, немов сталева лінійка. Худі м’язисті плечі піднімалися догори, опускалися, знову піднімалися… Вона, схоже, не відчувала втоми — навіть ритм вправ не уповільнювався.
Наче машина.
Доктор відійшов від віконця, щоб у нього могли зазирнути інші.
Жінка відвернулася від дверей. Вона поводилася так, немов не знала, що за нею спостерігають. Проте насправді вона добре знала про це.
Миготіння облич у дверному віконці відбивалося в дзеркалі. Але жінка не хотіла й знати про це приниження — адже вона не піддослідний щур. Вона продовжувала робити вправи, але руки її здригалися — м’язи почали стомлюватися.
Коли до віконечка зазирнули всі охочі, доктор знову підійшов до нього та, зобразивши на обличчі привітну посмішку, клацнув переговірним приладом і сказав:
— Доброго ранку, Саро!
Сара Дженет Коннор відвернулася від ліжка та подивилася на Сілбермана. Роки, які вона провела в ізоляції, наклали на неї свій відбиток. Обличчя набуло зухвалого, напруженого виразу, погляд блукав, мовби в пошуках порятунку. Здавалося, вона здатна як до втечі, так і до боротьби. Колись м’який і плавний овал обличчя затвердішав і став різким. Вона все ще була гарна, але краса та була якоюсь дикою, мала вимучений, зацькований і стражденний вигляд.
Саме так і має виглядати пацієнтка психіатричної лікарні.
Сара відповіла тихо, жахливо монотонно. Це нагадало Сілберманові глухе гарчання тварини:
— Доброго ранку, докторе Сілберман. Як ваша нога?
Доктор миттю позбавився самовдоволеного виразу.
— Чудово, Capo.
Відімкнувши переговірний пристрій, він звернувся до практикантів:
— Розумієте, кілька тижнів тому вона… тицьнула мені в коліно викруткою.
Присутні непомітно посміхнулися. Сілберман змусив себе триматися, немов нічого й не трапилося, намагаючись відчути впевненість у звичному потоці медичних термінів. Сара є загадковою й потужною силою природи, яку він фактично ув’язнив у 4 клітці, а тепер обплутував павутиною медичної тарабарщини.
— Особливо цікавою є композиція маячні. Вона вважає, що машину, яка зветься «Термінатором» і яка набула людського вигляду, відправлено з майбутнього, щоб вбити її. А також, що батьком її дитини був солдат, посланий на її захист також… Із майбутнього. — Доктор не міг утриматися від іронічної посмішки. — Якщо я не помиляюся, з 2029 року.