— Обійми мене, — прошепотіла Сара.
Кайл обійняв її і почав лагідно заколисувати. Вона не могла далі стримувати сліз, що котилися по щоках, по його теплій руці, до якої притулилося обличчя Сари. Він знову заговорив, повільно і ніжно:
— Я кохаю тебе. І завжди кохатиму.
— О господи, Кайле! Мені так тебе бракує!
Різ узяв її за підборіддя й поцілував, спочатку ледь торкаючись її губ, потім жагуче в них упиваючись. «Господи! — думала Сара. — Я відчуваю його». Біль у животі стих, замість нього виникло бажання. Вона відчувала його кожною клітиною. Ці дотики повертали її до життя.
Вона уткнулася в плече Кайлові і, втративши контроль над собою, розридалася. Десять років вона тримала себе в руках, і ось усі її старання розвіялися з вітром, не витримавши натиску кохання до цього давно померлого чоловіка. Коли Різ знову заговорив, голос його звучав як чужий.
— Де Джон, Capo?
Вона з подивом відзначила, що на тому місці, де щойно був Кайл, нікого немає. Здригнулася й розплющила очі.
Різ стояв біля стіни, свердлячи її докірливим поглядом. Вона ніколи не бачила на його обличчі такого виразу. Відчуття провини охопило Сару.
— Його в мене відібрали.
— Відтепер удар спрямовано на нього. Ти мусиш його захистити — він у небезпеці.
— Знаю!
Засмучена, вона спробувала підвестися, підійти, але ноги не слухалися.
— Capo, ти повинна триматися. Тй потрібна нашому синові!
Вона намагалася не розплакатися, але марно. Це все одно, що стримувати приплив. І потім — вона стільки років не плакала. Тут, поряд з ним, її буквально прорвало.
— Я знаю, що потрібна йому, але в мене вже не вистачає сил. Мені ніхто не вірить, навіть сам Джон! Я втратила його. Я провалила завдання!
— Тримайся, боєць, — сказав Кайл, допомагаючи їй підвестися. — Пам’ятай, що тобі передали: майбутнє ще не визначене. Ми самі творимо свою долю.
Кайл повторив ті самі слова, які наказав йому передати Сарі дорослий Джон Коннор, коли вперше послав сюди Різа. Роками вона розмірковувала над сенсом цих слів, але останнім часом почала їх забувати. Зосередивши всі свої думки на тому, як звідси вирватися, Сара багато дечого забула. Забагато.
Кайл попрямував до дверей.
Її серце ладне було вистрибнути з грудей.
— Кайле, не йди!
Він повільно обернувся до неї і сказав з докором:
— Capo, цьому світові відведено не так вже й багато…
Різ відчинив двері та вийшов. Сара зібрала всі сили, щоб підвестися, але ноги не слухалися. Вона дивилася на двері божевільним поглядом. Кров ударила їй у голову, вона Напружилася й ледве доповзла до дверей. Вислизнула в коридор. Подивилася в один бік. Нікого.
— Кайле! — крикнула в паніці.
Подивилася в інший бік. Неймовірно, але він уже встиг відійти на сотню ярдів. Вона побачила силует людини в плащі, що швидко пройшов темним коридором і зник за рогом.
Сара побігла за ним, ляпаючи босими ногами по холодній підлозі. Їй здавалося, що коридор є нескінченною дорогою, яка чомусь веде вгору. Ріг, за яким сховався Кайл, залишався від неї так само далеко. Зібравши всі сили, вона добігла до рогу й завернула за нього.
Різ промайнув попереду, звертаючи за інший ріг. Вона побігла туди, і, вагаючись, зупинилася на повороті. Кайл стояв перед подвійними дверима наприкінці коридору. Він розчинив їх і зробив крок у прекрасний, залитий сонячним сяйвом ранок. Сара кинулася вперед і опинилася на зеленій галявині. Озирнулася.
Перед нею був дитячий майданчик, навколо дзвенів дитячий сміх. Діти каталися з гірок, дряпалися стінками й драбинами, високо злітали на гойдалках. Різ зник.
Раптом з глибин її єства піднялося передчуття жахливої катастрофи. Вона знала, що цієї миті побачить найстрашніше з того, що призначено пережити людству.
Сара відкрила рота, але крик-пересторога завмер у неї на вустах. Занадто пізно. Тепер вона вже нічого не зможе зробити. Вона побачила, як на обрії зійшло друге сонце, небо раптово зблякло, землю струсонув могутній вибух. Потім усе живе обпалило хвилею нестерпного жару. На її очах пожежа охопила весь обрій і невблаганно наближалася, випалюючи все на своєму шляху, перетворюючи будинки, дерева, квіти на обгорілі руїни. Пожежа сягнула дитячого майданчику…
У страшному-полум’ї, що палило сильніше від тисячі сонць, дитячі тіла спалахнули, немов сірники. Полум’я перекинулося на Сару, вона закричала, але не від болю, а від того, що побачила: діти згоряли заживо, з обгорілих тіл стирчали обвуглені кістки.
Усе, усе — тікати немає куди, врятуватися неможливо!