— Якщо ти вільна сьогодні увечері, то можу показати, як найкраще згаяти час.
Сара не встигла надумати, як дати йому одкоша, аж тут підійшла Джинджер, яка недбало відтягла резинку спортивних трусів Марка та презирливо зазирнула всередину.
— Не варто марнувати часу. Ходімо, Capo, — процідила вона.
І перш ніж Сара встигла відповісти, вхопила її за руку та потягла до дверей, залишивши ошелешеного Марка. Джинджер була вельми задоволена. За лічені хвилини вона блискуче застосувала два види смертельної зброї з арсеналу справжньої жінки: заявила про свою цілковиту перевагу на підвладній території та лишила останнє слово за собою.
— Ну, дякую тобі, — мовила їй Сара. — Ще десять секунд, і я б самотужки з’ясувала з ним стосунки!
Джинджер щиро розреготалася, не помітивши двозначності в Сариних словах.
— Не маю сумніву. Але краще побережи свій запал для сьогоднішнього побачення з Містером «порше»!
Едвард Теодор Трекслер, чорношкірий лейтенант поліції, вийшов з бару. Його тієї ж миті підхопив та поніс коридорами Відділу важких злочинів Лос-Анджелеса гамірливий людський потік. Здоровань негр років за сорок тримав у руках чашку гарячої кави й поспішав разом з усіма, оминаючи перешкоди, гальмуючи на поворотах з грацією ведмедя на роликових ковзанах. Він обминув двох поліціянтів, які конвоювали в’язня у наручниках, і, побоюючись подальших зіткнень, пішов попід правою стіною. «Таки доніс. Жодної краплини не пролив», — подумки привітав він себе, підходячи до кабінету і вдало виконуючи свій коронний номер: ковток кави, затяжку цигарки, порцію жуйки. Усе водночас і на повній швидкості.
Його гукнув сержант Гел Вукович, який уже стомився шукати свого шефа. Той зачекав, доки захеканий Вукович наздожене його. Сержант зі співчуттям торкнувся руки Трекслера, вказуючи на дві теки з документами.
— Зачекайте, тут для нас є дещо новеньке. Правда, таке, що свідомість можна втратити.
Трекслер здригнувся й пролив гарячу каву на руку. Сержант простягнув йому одну теку та прочинив двері до кабінету. Зітхнувши, Трекслер поставив на стіл напівпорожню чашку. Більша частина кави опинилася на його костюмі. Лейтенант насунув на носа окуляри. У теці було кольорове фото розміром вісім на десять. Закривавлений труп жінки на підлозі.
— Що тут? — запитав Трекслер, нетерпляче шкрябаючи нігтем по знімку.
Вукович сів на край столу, заляпаного кавою. Губи його нервово смикнулися і скривилися в-недоречній посмішці, що виникла проти волі.
— Труп жінки.
— Сам бачу.
Трекслер уважно вивчав фото. Він за своє життя всякого передивився. Видовище не для слабкодухих, але й до цього поступово звикаєш.
Вукович підніс сірника до незапаленої цигарки, що стирчала в нього в роті.
— Сара Ен Коннор, тридцять п’ять років. У неї увігнали шість куль з відстані у десять футів. Зброя великого калібру.
Трекслер поправив на носі окуляри:
— Сам бачу.
Сержант поклав перед ним іншу теку.
— А це що?
— Труп номер два, — як щось само собою зрозуміле доповів Вукович. — Фотографії прислано в другій половині дня з поліцейського відділку Велі.
Трекслер поглянув на інший знімок. Зрозуміло, що труп, але від цього не легше. Тіло, подірявлене кулями, плаває у власній крові.
— Тут щось не так, — зауважив лейтенант, усім своїм виглядом підкреслюючи готовість вислухати підлеглого.
Вукович витяг надрукований на машинці аркуш і з виглядом факіра, який збирається вразити публіку, підніс його Трекслерові під самісінькі окуляри.
— А тепер прочитайте ім’я, Еде.
Інспектор поглянув на папір і завмер. Уважно перечитав, ніби не довіряючи власним очам.
— Сара Гелен Коннор, так?
Вукович кивнув. Але Трекслер все ще нібито не переконався остаточно, що це не черговий жарт колеги, який мав досить оригінальне почуття гумору. Лейтенант з очікуванням поглянув на сержанта, який цього разу був цілком серйозним.
— Що за нісенітниця? — роздратовано пробуркотів Трекслер.
Вукович знизав плечима. Це вже не жарти.
— Тут ось іще яка справа, — похмуро продовжив він і, попорпавшись у теці, витяг нові знімки. На обох великим планом було зображено ноги кожної з жертв. Шкіру знято панчохою, оголено жахливе криваве місиво. Незбагненне відчуття тривоги не полишало Трекслера, який розглядав ідеально рівні, цілком ідентичні розтини. Таке враження, що розтини зроблено машиною, а не рукою людини. Лейтенанта охопило відчуття ненависті до покидька, який це вчинив.