Двигун мотоцикла всю дорогу працював на граничній потужності. Термінатор мчав на південь, обганяючи самотні малини. На щастя для дорожньої поліції жоден з офіцерів не помітив кіборга, що летів зі швидкістю сто миль на годину.
Термінатор гнав вулицями притихлих міст, поспішаючи туди, де зараз переховувалася його остання жертва. Він був творений спеціально для того, щоб її вбити.
На перший погляд, якщо не звертати уваги на деталі, Кайл Сара цілком могли скидатися на звичайну пару, що дружньо готує вечерю. Така собі патріархальна ідилія. Насправді ж вони займалися виготовленням трубчастих бомб за давнім партизанським рецептом. Міс Коннор та Різ сиділи на кухні за фанерним столиком, заваленим інструментами та контейнерами.
Різ тримав у руці один з восьми відрізків десятидюймової водогінної труби і пластиковою ложкою заштовхував до середини останню порцію вибухової маси, яку вони щойно приготували.
— Залиш трохи вільного місця… Ось так. Стеж, щоб до різьби не прилипло жодного шматочка.
Сара дивилася, як він обережно зішкрібав залишки і натягував на різьбу заглушку.
— А тепер загвинчуй. Дуже обережно!
Кайл допоміг дівчині почати, а потім, переконавшись, що вона цілком здатна завершити роботу, взявся за двері. Через певний час, довівши двері до ладу, Різ повернувся до кухні допомогти Сарі робити підривні механізми.
На стінах м’яко колихалися тіні від тонкої фіранки. Сара лежала в темній кімнаті й дивилася на них, сподіваючись, що це допоможе їй заснути. Однак сон не йшов, і дівчина перевела погляд на стелю.
Біля вікна незворушно сидів Різ — він спостерігав за вулицею в щілину між стіною та фіранкою. З нього цілком можна було б виліпити статую під назвою «Вартовий». У холодному світлі вуличних вогнів оголене до пояса тіло Різа здавалося худим і якимось негнучким. Його вкривали шрами — відзнаки бойової доблесті. Сара перевела погляд на стіл. На цьому було акуратно розкладено готові бомби. Поруч стояла сумка з ліхтарем, пакунками з їжею та іншим дріб’язком, потрібним у дорозі. По той бік столу сидів у кріслі Різ.
Сара підвелася з ліжка і підійшла до Кайла. Він подивився на дівчину, яка сіла поруч з ним на ручку крісла, і відвернувся, уважно дивлячись у вікно. На його колінах лежав пістолет 38-го калібру.
На Сарину наполегливу вимогу Різ прийняв ванну, поголив щетину, яка приховувала гладеньку рожеву шкіру. Чисто промите волосся волого блищало. Різ одягнув нові джинси й тенісні черевики. Його оголену спину розсікав рваний шрам, що викривляв тверді, пружні м’язи. Дивлячись на цей доказ перенесених Кайлом страждань, Сара відчула невблаганність смерті, що чигає на неї. Хіба під силу живому людському організмові боротися з машиною?
— Ти вважаєш, що він нас відшукає? — запитала Сара.
— Можливо, — відповів Різ.
— Дивись-но, я вся тремчу. Жива Легенда, га? Напевно, я тебе добряче розчарувала?
Різ поглянув на Сару. Її обличчя було без косметики, волосся скуйовджене, нижня губа тремтіла.
— Ні, я не розчарований, — вимовив він найбайдужішим голосом, на який лише був здатен.
Сара подивилася йому в очі і принишкла. Вона поки що, напевно, поступається тому образові Сари Коннор, що Різ приніс з собою. Дівчина була впевнена, що будь-яка пересічна жінка в його час пристосована до виживання набагато краще за неї.
— Кайле! А які у вас жінки?
Різ знизав плечима.
— Вони чудові бійці.
— Кайле… — почала вона і затнулася, дивлячись на його молоде та гарне, незважаючи на потворний шрам, обличчя. Він прийшов сюди захистити її життя. Але Сара якимось чином відчувала, що сама потрібна Різові. Те, про що вона хотіла його запитати, не стосувалося ані його завдання, ані її страху, ані всієї цієї жахливої історії.
— Скажи, чи був у твоєму часі хтось?..
— Хтось?.. — збентежено перепитав Різ.
— Якась дівчина. Особлива і єдина. Ну, розумієш…
— Ні, — відразу ж відповів він, згадуючи всіх жінок яких знав. І подумав, що вони вже всі загинули, в усякому разі, ті, кого він знав на ім’я.
— Ніколи не було, — додав він.
Здивована Сара якийсь час мовчала.
— Ти хочеш сказати, що ти ніколи…
Різ відвернувся до вікна. Його пальці мимоволі стиснули руків’я пістолета.
— Не було часу. Я воював. Коли дівчата підростали досить, щоб… то теж одразу йшли у бій. Вони були солдатами та й годі. «Виявляється, його життя минуло в похмурій нескінченній самоті», — подумала Сара.