До генерала підійшов лейтенант Фуентес і став поруч, здивовано дивлячись туди, де щойно кипіла битва. Тихо, так, щоб Джон швидше відгадав ці слова, ніж почув їх, він мовив:
— Щойно отримано інформацію… Мережу знищено.
Чоловіки дивилися один на одного, боячись повірити в те, що сталося. Важко було усвідомити, що автоматика, розрахована на сотні років роботи, виявилася вразливою.
— Війна скінчилася, Джоне. Ми перемогли.
Фуентес дихнув на повні груди. Уперше за довгий час дихалося так легко. Повітря, яким виповнилися легені, збудило почуття, які до цього дрімали, а тепер хвилею підіймалися в ньому, виривалися крізь заслони суворої стриманості, що стала звичною для нього самого за роки війни. Не в змозі більше стримувати всеосяжну радість, генерал щось закричав.
Цього дня тріумфальні вигуки лунали звідусіль. Люди, сміючись і плачучи від щастя, піднімали очі до неба — голого неба, яке очистилося від моторошних тіней. Тривала війна скінчилася.
Джон Коннор став на коліна. Йому важко давалося кожне слово… А попереду чекали нові справи. Він поки не може дозволити собі перепочити. Головне чекає на нього у володіннях металевого чудовиська. Опанувавши себе, Коннор взявся за мікрофон і почав диктувати сухі, небагатослівні накази. Ті, які йому було призначено віддавати самою долею.
Потрапити до бункера виявилося непросто. Люди вивели з ладу центральну частину комп’ютера в Колорадо, але залишилися десятки самостійних, незалежних від центрального процесора термінаторів, що діяли у режимі самостійного пошуку та ліквідації живих цілей. Маючи потужні блоки живлення, вони могли проіснувати довгі роки, як і досі загрожуючи людям. Війну було виграно, але до остаточної перемоги ще далеко, і Джон це розумів. Люди гинутимуть, доки не покінчать з останнім термінатором.
Нападники займали територію автоматизованого комплексу. Знадобилося більше як три години, щоб цілком придушити запеклий опір охорони. Під прикриттям взводу мінерів, яких Джон відбирав для цього завдання особисто, генерал разом з командою електронників спустився до підземелля. Фігурки людей здавалися зовсім крихітними на відкритій платформі величезного вантажного ліфта, яка впала донизу під кутом у сорок п’ять градусів. Люди почувалися піщинками на тлі безмежного царства машин.
Ліфт із гуркотом зупинився. Генерал та його супровід опинилися у фантастичному світі, вибудованому роботами для самих себе. Ніколи до цього часу нога людини не ступала в цьому мертвому лісі потворних конструкцій, настільки незграбних, немов їх зводив божевільний, якого анітрохи не турбував зовнішній вигляд його творінь, позбавлених таких звичних атрибутів, як дверні ручки або лампочки.
Місце здалося Джону знайомим, і в нього защеміло серце. «Про цю хвилину я мріяв стільки років. Намагався уявити собі, як виглядає бастіон Небесної Мережі, і ось я тут…» — думав він.
Випереджаючи супутників, Коннор розгонисто крокував повз завмерлих термінаторів, які тепер не становили небезпеки. Нескінченними переходами підземелля, насторожено озираючись, рухалися передові групи фахівців. Люди швидко заповнили бункер, немов мікроорганізми, що проникли в черево чудовиська. Джона впізнавали відразу й віддавали йому честь, хоча на сорочці в нього не було жодних відзнак. Коннор належав до того рідкісного типу воєначальників, які користувалися глибокою повагою серед солдатів. Одного разу Джон вистрибнув з укриття і жбурнув гранату в танк, який повз просто на вогневу точку. Стомлені тривалими боями люди, затамувавши подих, спостерігали з окопів, як генерал замість того, щоб відбігти на безпечну відстань, затримався біля палаючого МУ, зливаючи залишки пального до власної машини. Жодного разу не доводилося Коннорові вимагати від своїх солдатів такого, чого б він до цього не зробив сам. І найголовніше: якимось незбагненним, надприродним чуттям він завжди відшукував єдине правильне рішення. Про особисту мужність і відвагу Джона ходили легенди. Люди йшли за ним з такою вірою, якої ніколи не змогла б вселити в них найдосконаліша машина.
І попри все друзів у Джона не було. Навіть Фуентес, який ішов пліч-о-пліч з генералом шляхами війни останні п’ять років, постійно відчував дистанцію, що їх розділяла. Так, у бою кожен з них, не вагаючись, віддав би життя за іншого, але по-справжньому близькими вони не стали. Спочатку, коли Джон ще тільки створював кістяк свого війська й потребував підтримки, він здавався доступнішим і відкритішим, хоча товариськість його на той час диктувалася швидше необхідністю й тактичним розрахунком, аніж схильністю натури. У душі Джон відчував щире тепло і вдячність до тих, хто йшов за ним до кінця, але потреби зближатися з людьми в нього не було. Особиста драма, яку Коннор пережив, коли йому не було ще й тридцяти, сильно змінила життя Джона, привчивши його стримувати емоції, і маска суворої стурбованості, що приховувала його почуття, стала звичною.