Щось незрозуміле відбувалося з цим парканом. Поліцейський насупив брови, коли промінь його ліхтаря впав на ідеально рівний отвір у загорожі. Він підійшов ближче і побачив, що краї отвору розпечені й димляться. Рука за звичкою розстібнула кобуру й стисла рукоятку пістолета. Поліціянт подивився вниз. У віддаленому кінці паркану виднівся акуратно вирізаний сферичний кратер. Немов якась сила взяла та й висвердлила шматок асфальту. Остін зусиллям волі придушив у собі бажання втекти. Дуже прикро, що йому вдалося подолати свій страх, інакше офіцер прожив би набагото довше.
Хтось вислизнув з-за будівлі офіса. Дивна зловісна пляма, що випромінювала світло. Остін відчув, що поруч жива істота. Миттєвий спалах — немов хтось вирвав з його потоку свідомості один світлий кадр. Удару від не відчув, лише через деякий час тупо усвідомив, що лежить обличчям на землі. Розбита об асфальт ліва вилиця віддавала болем. Чиїсь руки торкалися його нерухомого тіла. З носа текла кров. Здавалось, усе в нього переламано. Шия скрипіла, немов поміж хребцями набився пісок. Перед тим як втратити свідомість, він встиг здивуватися, навіщо його смерть знадобилася банді «Байт Фенз». Нічого доброго це не віщувало. Хоча тепер йому все одно. Це їхня справа. Він має свій клопіт…
Спокійно померти, наприклад.
Кіт, який забрів у провулок, побачив голого чоловіка, який схилився над тілом поліціянта, обмацуючи його одяг. Крихітний мозок тварини не зміг усвідомити того, що трапилося, але очі побачили дещо дивне. Голе тіло людини ставало темно-синім, кольору форми, на грудях раптом заблищала срібляста бляха.
Нажахана тварина кинулася геть.
За кілька хвилин нападник підійшов до машини. Він був у формі Остіна та з його значком. Сівши за кермо, оглянув машину зсередини, прилади, керування. Усе виявилося знайомим. Вигляд цієї машини було закарбовано в пам’яті істоти, хоча вона її ніколи не бачила. Праворуч тьмянів екран комп’ютера, увімкненого в комп’ютерну мережу поліцейського управління. Він уважно оглянув його. Прилад він бачив уперше в житті, але пам’ятав кожну деталь електронної схеми. Простягнув руку й натис на клавіатуру. На екрані виник перелік команд. Задоволений чоловік увімкнув запалення й кинув погляд у дзеркало. Звідти на нього дивилося симпатичне, мужнє обличчя. Русяве волосся підстрижене коротко, по-військовому. Сіро-блакитні очі дивилися пильно й уважно, в їхньому погляді відчувалася впевненість.
Новий офіцер Остін, особистий номер 473, завів машину й попрямував у ніч. Цей новий зовнішній вигляд йому цілком личив: урешті-решт його послано сюди для того, щоб виконувати свій обов’язок — служити й захищати.
Із радіоприймача, встановленого у відкритому передміському гаражі, оглушливо лунало: «Я хочу, аби мене заспокоїли». На газонах дзюрчала вода. Діти виписували. складні колінця на велосипедах навколо дорослих, які мили машини на під’їзних доріжках до власних будинків. Небо мінилося яскравою блакиттю. Легкий вітерець розвіяв смог аж до самого Сан-Бернардино.
Джон Коннор, неуважно слухаючи ревіння, що мало правити за музику, упевнено ставив карбюратор на свою брудну «хонду». Довгі пасма волосся облямовували обличчя, в очах світився розум — надзвичайний, як на десятирічного хлопчика. Цей хлопчина в безрукавці та брудних укорочених джинсах анітрохи не відрізнявся від Тіма, свого замурзаного дружка, який стояв поруч і ліниво підкидав та ловив однією рукою викрутку. Але варто підійти ближче й придивитися уважніше, і в очах Тіма можна було розгледіти вираз деякого здивування. У Джоновому ж погляді причаїлися спогади, занадто важкі для дитини.
На порозі гаража з’явилася тридцятитрирічна жінка. Колись Дженел Войт була досить привабливою. Навчаючись у випускному класі, вона без кінця бігала на побачення, щоправда, особливо цікавою II ніхто не вважав. Не в змозі тверезо оцінити свою зовнішність, вона зовсім зневірилися від гіркої думки, що життя її безпросвітне. З роками незадоволення життям посилювалося, і тепер Дженел дуже часто перебувала в поганому гуморі. Від постійного поганого настрою вона змарніла, рот викривила зла гримаса, в очах з’явився тупуватий вираз: вони нагадували Джонові очі корови, яка ліниво пасеться на схилі.
Дженел страждала ще й від того, що не могла мати дітей і через це брала участь у русі «Прийомні батьки». Так вона стала названою матір’ю Джона. Саме тому вона стояла зараз на порозі з кислою гримасою та нечесаним волоссям. Спочатку Джон здавався їй сором’язливою, легковразливою дитиною, що потребувала батьківської любові, здатною на глибоку вдячність. І хоча так воно й було, природа наділила хлопчика й іншими якостями: відвагою, твердістю характеру, надзвичайною незалежністю, схильністю до меланхолії. Негідник!