Може, він і той чоловік, що зжер свої черевики, але Джон Франклін ніколи…
— Кухарка готує на вечерю ростбіф, мій дорогенький. Твій улюблений. Звідтоді як ми її найняли — я певна, що та ірландка обраховувала нас, бо красти для ірландців так само природно, як напиватися, — я нагадую їй, що ти волієш, аби він був не просмажений, з кров’ю на розріз.
Франклін, борсаючись у відпливній течії лихоманки, намагався знайти слова у відповідь, але хвилі головного болю, нудоти і жару були занадто високими. Він пітнів у своїй нижній сорочці і все ще застебнутому комірцеві.
— Дружина адмірала сера Томаса Мартіна прислала нам сьогодні чарівну листівку і дивовижний букет квітів. Вона остання, до кого б я дослухалася, але маю визнати, що ці троянди у вітальні просто чудові. Ти їх бачив? Ти мав час побазікати з адміралом Мартіном на прийомі? Звичайно ж, він не настільки важлива персона, чи не так? Навіть як інспектор флоту. Звісно, не такий впливовий, як перший лорд чи перший комісар Адміралтейства, не кажучи вже про твоїх друзів з Арктичної ради.
Капітан сер Джон Франклін мав багато друзів, і всі вони любили капітана сера Джона Франкліна. Але ніхто не поважав його. Десятиліттями Франклін усвідомлював перший факт і відмахувався від другого, але зараз зрозумів, що це таки правда.
Усі його любили. Жоден не поважав його.
Після Землі Ван Дімена. І після тасманійської в’язниці та повного провалу, який його там спіткав.
Елеанора, його перша дружина, помирала, коли він полишив її заради своєї другої великої експедиції.
Він знав, що вона вмирає. Вона знала, що вона вмирає. Її туберкульоз — і знання того, що вона помре від нього набагато раніше, ніж її чоловік загине у битві чи експедиції, — весь час був разом з ними, як третій зайвий на весільній церемонії. Через двадцять два місяці їхнього шлюбу вона подарувала йому доньку, його єдину дитину, Елеанору-молодшу.
Маленька тендітна жінка, яка, проте, ледь не лякала його своїм запалом та енергійністю, його перша дружина, сказала йому вирушати у свою другу експедицію на пошуки Північно-Західного проходу, в цю подорож суходолом і водою вздовж північноамериканської берегової лінії, навіть коли сама вже відкашлювалася кров’ю і знала, що кінець вже близько. Вона переконувала, що їй буде краще, якщо він в той момент уже буде десь інде. Він повірив їй. Або принаймні повірив, що так буде краще для нього.
Глибоко релігійний чоловік, Джон Франклін молився, щоб Елеанора померла до його відбуття у подорож. Вона не померла. Він вирушив 16 лютого 1825 року, написав своїй коханій багато листів по дорозі до Великого Невільничого озера, відправляючи їх з Нью-Йорка та Олбані, і довідався про її відхід у кращий світ 24 квітня на британській військово-морській базі в Пенетангішині. Вона померла, як тільки його корабель відплив з Англії.
Коли він 1827 року повернувся зі своєї експедиції, на нього чекала Джейн Ґріффін, подруга Елеанори.
Прийом в Адміралтействі відбувся менше тижня тому — ні, рівно тиждень тому, до того, як він підхопив цей клятий грип. Капітан сер Джон Франклін та всі його офіцери й помічники з «Еребуса» і «Терору», звісно ж, були там присутніми. Були також і цивільні учасники експедиції — льодовий лоцман «Еребуса» Джеймс Рейд і льодовий лоцман «Терору» Томас Бланкі, як і касири, корабельні лікарі й скарбники.
Сер Джон виглядав некепсько у своєму новому синьому мундирі з фалдами, як ластівчин хвіст, синьо-золотих смугастих штанях, еполетах із золотими торочками, з церемоніальним палашем і в «нельсонівському» трикутному капелюсі. Командир його флагманського корабля «Еребус» Джеймс Фітцджеймс, якого вважали найбільшим красенем королівського флоту, виглядав просто чудово і поводився скромно, як належить герою війни, яким він і був. Тієї ночі Фітцджеймс усіх буквально зачарував. Френсіс Крозьє, як завжди, був скутим, незграбним, меланхолійним і трохи п’яним.
Але Джейн помилялася — члени Арктичної ради не були друзями сера Джона. Насправді, жодної Арктичної ради не існувало. Вона була радше почесним товариством, ніж реальною інституцією, але також і найзакритішим клубом ветеранів в усій Англії.
Усі вони були на тому прийомі: Франклін, його старші офіцери і довготелесі, худі, сиві члени легендарної Арктичної ради.
Щоб здобути членство в Раді, кожен із них мав очолити якусь експедицію до найвіддаленішого арктичного району і… залишитися живим.
Віконт Мелвілл — перший достойник у довгій шерезі, що вітала гостей, після проходження якої Франклін весь обливався потом і ледь міг говорити, — був першим лордом Адміралтейства і спонсором їхнього спонсора, сера Джона Барроу. Але Мелвілл не належав до колишніх полярників.