Але вона не з’явилася.
Того ранку четверга зірвалася хуртовина з густим снігом і сильним вітром. Робочі команди, що працювали при світлі ліхтарів, щоб полагодити гурії на стежці між «Терором» та «Еребусом» — чотирифутові вузькі пірамідки з крижаних блоків через кожні тридцять кроків, — вимушені були після обіду повернутися на кораблі й відтоді не могли працювати на кризі. Останній вістовий з «Еребуса», який прибув у четвер ввечері й вимушений був залишитися на «Терорі» через завірюху, сказав, що на борту корабля командора Фітцджеймса Сайленс не було. Суботнього ранку вахту на палубі змінювали щогодини, але матроси все одно спускалися вниз в одязі, вкритому льодяною кіркою, й ловлячи дрижаки від холоду. Кожні три години доводилося посилати на гору робочі команди сколювати сокирами кригу з рангоуту й такелажних тросів, які залишалися, щоб корабель не перекинувся через перевантаження. А понад те лід, що обвалювався зі щогл, був небезпечний для людей на вахті, а також міг пошкодити палубу. Інші матроси розгрібали лопатами сніг з крижаної палуби, що накренилася на ніс, і викидали його за борт «Терору», перш ніж його нападає стільки, що не можна буде відкрити люки трюмів.
Коли цієї суботи після вечері лейтенант Ірвінг знову доповів капітанові Крозьє, що Сайленс усе ще не знайшлася, капітан сказав:
— Якщо завірюха заскочила її серед крижин, вона не може повернутися, Джоне. Але я даю вам дозвіл обшукати весь корабель сьогодні після відбою, коли більшість матросів будуть у своїх койках, тільки щоб переконатися, що вона насправді пропала.
Хоча вахта Ірвінга на палубі закінчилася кілька годин тому, лейтенант знову одягся якомога тепліше, взяв олійний ліхтар і подерся трапом на палубу.
Погодні умови не поліпшилися. Вони навіть погіршилися відтоді, як Ірвінг спустився на вечерю п’ять годин тому. Несамовитий вітер дув з північного заходу, несучи сніг і зменшуючи видимість до десяти чи й менше футів. Усе навколо вкрилося крижаною кіркою, хоча й команда з п’яти матросів сколювала сокирами кригу десь на носі, перед вкритим снігом брезентом, що обвисав над люком. Ірвінг протиснувся назовні через футовий шар пороші, наметеної під брезентовим навісом, і підняв над головою ліхтар, видивляючись у темноті котрогось з моряків, який би не розмахував сокирою.
Вахтовим офіцером тут був Рувим Мейл, баковий старшина, й Ірвінг відшукав його, прямуючи на слабке світло іншого ліхтаря на лівому борту.
Мейл здавався заметеним снігом вовняним горбом. Навіть його обличчя було сховане під башликом, закутаним кількома грубими вовняними шарфами. Рушниця в його скоцюрбленій величезній руці обмерзла кригою. Обидва мали кричати, щоб крізь завивання вітру почути один одного.
— Ви щось бачили, містере Мейл? — прокричав лейтенант Ірвінг, упритул нахилившись до товстого вовняного тюрбана, що позначав голову бакового старшини.
Моряк, який був нижчий на зріст, трохи відтягнув донизу шарф з обличчя. Його ніс був білий, як бурулька.
— Ви запитуєте про хлопців, що сколюють лід, сер? Вони зникли з очей, коли піднялися вище нижніх рей. Я тільки слухаю, сер, поки підміняю на вахті дозорця лівого борту молодого Кіннейрда. Він розгрібав палубу на третій вахті, сер, і досі не може відігрітися.
— Ні, я маю на увазі — на кризі! — прокричав Ірвінг.
Мейл засміявся. Це був дуже приглушений сміх.
— Ніхто з нас уже сорок вісім годин не бачив, що робиться на кризі, лейтенанте. Ви й самі знаєте це, сер. Відтоді, як ви чергували тут, на палубі, сьогодні ввечері, нічого не змінилося.
Ірвінг кивнув і тугіше затягнув свій шарф довкола чола й нижньої половини обличчя.
— Ніхто не бачив Сайленс… леді Сайленс?
— Що, сер? — містер Мейл нахилився ближче, спираючись на рушницю, як на колону з обмерзлого заліза і дерева.
— Леді Сайленс? — прокричав Ірвінг.
— Ні, сер. Наскільки я знаю, ніхто не бачив ескімоської жінки вже кілька днів. Вона, мабуть, віддала кінці, лейтенанте. Замерзла десь там на кризі, й добре, що ми її здихалися, скажу я вам.