Ірвінг кивнув, поплескав Мейла по величезному плечу своєю величезною рукавицею і пішов на корму — тримаючись подалі від грот-щогли, звідки під вагою налиплого снігу відвалювалися гігантські бурулі криги і падали на палубу, розриваючись, як артилерійські снаряди, — щоб поговорити з Джоном Бейтсом, який стояв на вахті біля правого борту.
Бейте нічого не бачив. Із цього місця він навіть не міг розгледіти п’ятьох матросів із сокирами, звідтоді як вони приступили до роботи.
— Перепрошую, сер, але я нічого не бачу і, боюсь, не почую дзвону за всім цим стукотом сокир, тріском криги й виттям вітру, сер. Чи довго ще до кінця вахти?
— Ви почуєте дзвін, коли містер Мейл вдарить у нього, — прокричав Ірвінг, нахиляючись поближче до засніженої вовняної кулі, яка була головою двадцятишестилітнього моряка. — І він прийде перевірити вас, перш ніж йтиме донизу. Продовжуйте нести вахту, Бейте.
— Єсть, сер.
Вітер намагався збити Ірвінга з ніг, поки він йшов уздовж брезентового навісу, очікуючи на перерву в «кригопаді», дослухаючись до лайки й криків матросів на грот-марсі та такелажі, що гудів над головою, а потім прошмигнув так швидко, як тільки міг, через двофутовий замет свіжого снігу на палубі і пірнув під мерзлий брезент, протиснувся в тамбучину трюму і спустився по трапу вниз.
Звісно, він обшукував нижні палуби вже кілька разів — особливо за купою ящиків перед лазаретом, де в жінки раніше була мала нірка, — але зараз Ірвінг пішов на корму. Корабель цієї пізньої години вже затих, якщо не брати до уваги кроків та грюкоту на палубі над головою, хропіння виснажених матросів у підвісних гамаках, брязкоту посуду і лайки містера Діггла десь біля плити і звичного завивання вітру та тріску криги назовні.
Ірвінг навпомацки пробирався темним вузьким коридором. Окрім каюти містера Мейла, жодна зі спальних відгородок на офіцерській палубі зараз не пустувала.
Кораблю її Величності «Терор» у цьому сенсі пощастило. В той час як «Еребус» втратив кількох офіцерів через цю тварюку на кризі, включаючи сера Джона й лейтенанта Гора, ніхто з офіцерів «Терору», унтер-офіцерів або мічманів не загинув, крім юного Джона Торрінгтона, старшого кочегара, який помер природним чином півтора року тому біля острова Бічі.
У салоні нікого не було. Зараз кают-компанія нечасто прогрівалася настільки, аби баритися тут, і навіть книжки в шкіряних оправах здавалися холодними на своїх полицях; дерев’яна музикальна шкатулка, що програвала металеві музичні диски, якщо покрутити корбу, давно мовчала. Ірвінг помітив, що в каюті капітана Крозьє все ще горить лампа, коли проходив повз, прямуючи до порожніх офіцерських і старшинських їдалень, а потім повертався назад до головного трапу.
Палуба твіндека під нижньою палубою, була, як завжди, дуже холодною і дуже темною. Оскільки люди все рідше спускалися вниз за продуктами, бо денний раціон було значно зменшено, коли лікарі виявили багато зіпсованих консервів, й оскільки матроси лише зрідка тягали мішки з вугіллям, бо зменшилися запаси вугілля і скоротилися години опалення на кораблі, Ірвінг опинився сам-один у холодному мороці палуби. Чорні дерев’яні бімси й вкриті памороззю металеві скоби стогнали довкола нього, поки він пробирався на ніс, а потім ішов назад на корму. Світло лампи губилося в густій темряві, й Ірвінг заледве міг розгледіти млявий вогник крізь пелену крижаних кристалів, утворених його власним подихом.
У носових закутках леді Сайленс не було — ні в майстерні теслі, ні в коморі боцмана, ні в майже порожній хлібній коморі ближче до корми. Середній відсік палуби твіндека, на початку плавання «Терору» напхом напханий ящиками, барильцями, шабатурами та іншими пакунками з провізією, зараз спорожніла. І тут леді Сайленс теж не було.
Лейтенант Ірвінг пройшов у винну комірчину, скориставшись ключем, який позичив йому капітан Крозьє. Там ліворуч стояли пляшки бренді та вина, які він зміг бачити у світлі тьмяного ліхтаря, але він знав, що рівень рому у величезній головній бочці вже був низьким. Коли ром закінчиться — коли не стане матроського щоденного обіднього грогу, — тоді, знав лейтенант Ірвінг, так само як знали всі офіцери Королівського флоту, ймовірність заколоту стане набагато більшою. Містер Хелпмен, секретар капітана, і містер Годдард, трюмний старшина, нещодавно доповіли, що, за їхніми підрахунками, рому залишилося приблизно на шість тижнів, і то лише за умови, якщо стандартну порцію в чверть пінти рому, розведеної трьома чвертями пінти води, буде зменшено наполовину. Матросів таке, далебі, не влаштує.