Ірвінг не думав, що леді Сайленс могла прокрастися в заперту винну комірчину, попри матроські плітки про її відьомську силу, але він ретельно оглянув приміщення, зазираючи під столи та креденси. Ряд за рядом тесаки, палаші та мушкети на полицях над ним холодно блищали у світлі ліхтаря.
Він пішов на корму й обстежив артилерійський арсенал з його пристойними залишками запасів пороху і набоїв, обнишпорив особисту капітанову комірчину — на полицях стояло тільки кілька останніх пляшок віскі Крозьє, а продукти в попередні тижні було розподілено між усіма офіцерами. Потім він обшукав вітрильну комору, баталерку, кормові канатні ящики і комору помічників капітана. Якби лейтенант Джон Ірвінг був ескімоскою, що намагається сховатися на борту корабля, він би, мабуть, вибрав вітрильну комору з її переважно незайманими відрізами й рулонами запасної парусини, вітрилами і тривалий час невживаними вітрильними снастями.
Але її тут не було. Ірвінга аж сіпнуло в одежній баталерці, коли його ліхтар висвітив високу мовчазну фігуру в дальньому кінці кімнати, що бовваніла на тлі темної переборки, але це виявилося всього лише кілька вовняних шинелей та «вельська перука», що висіли на вішаку.
Замкнувши за собою двері, лейтенант спустився трапом у трюм.
Третій лейтенант Джон Ірвінг, хоча й виглядав молодшим за свій вік через хлопчаче обличчя, яке сором’язливо спалахувало рум’янцем, і біляве волосся, закохався в ескімоську жінку зовсім не тому, що був незайманим хлопцем, який знемагає від кохання. Насправді, Ірвінг був досвідченішим щодо сексуальних утіх, ніж більшість з тих хвальків на кораблі, які теревенили про свої любовні звитяги. Дядько Ірвінга привів його у Бристольські доки, коли хлопцеві виповнилося чотирнадцять, познайомив з чепурною та приємною на вигляд портовою блудницею на ймення Мол і заплатив за перший сексуальний досвід небожа — не швидкий перепих у підворітні в позі бобра, але порядні вечір, ніч та ранок у чистій кімнаті в мансарді старого готелю з видом на причал. Це дало юному Ірвінгу смак до фізичної втіхи, якою він балував себе потім багато разів поспіль.
Не можна сказати й того, щоб Ірвінгу менше щастило з порядними дамами. Він залицявся до найменшої доньки дуже поважної бристольської родини Дунвітт-Гаррісонів, і та дівчина, Емілі, дозволяла, ба навіть ініціювала, таку інтимну близькість, що більшість молодих людей продали б своє ліве яєчко, аби лише спізнати її. Повернувшись до Лондона, щоб завершити свою освіту морського офіцера-артилериста на навчальному судні «Екселлент», Ірвінг проводив вихідні, зустрічаючись, залицяючись й насолоджуючись товариством кількох привабливих панянок з вищого світу, включаючи люб’язну міс Сару, сором’язливу, але геть дивовижну міс Лінду і вражаюче пристрасну й непогамовну — наодинці з ним — міс Абігайл Елізабет Ліндсторм Гайд-Беррі, з якою рум’янолиций третій лейтенант невдовзі виявився зарученим.
Джон Ірвінг не збирався одружуватися. Принаймні, не у свої двадцять з хвостиком — його батько та дядько обоє повчали його, що це роки, в які він мусить побачити світу й переказитися, — і швидше всього, навіть не у тридцять з хвостиком. Він бачив непереборні причини не одружуватися раніше сорока. Тож, хоча Ірвінг ніколи не міряв про Службу географічних досліджень — йому ніколи не подобалася холодна погода, і думка про можливість замерзнути на бурульку на будь-якому з полюсів була однаково абсурдною та жахливою для нього, — через тиждень після того, як він отямився зарученим, третій лейтенант піддався на спонукання своїх старших товаришів Джорджа Годжсона та Фреда Горнбі разом з ними зустрітися з капітаном корабля Її Величності «Терор», щоб просити про переведення на цей корабель.
Капітан Крозьє, який, очевидно, був у кепському гуморі й страждав від похмілля цього чудового весняного суботнього ранку, сердито на них зиркнув, прокашлявся, насупився й зневажливо насміявся з їхнього артилерійського вишколу на безщогловому кораблі, зажадавши від них пояснень, яким чином вони можуть прислужитися на експедиційному вітрильному кораблі, на якому немає жодної гармати. Потім він дошкульно запитав у них, чи готові вони «виконати свій обов’язок англійця» (що він насправді мав на увазі, Ірвінг став здогадуватися, коли згадані англійці застрягли в замерзлому морі за тисячі миль від дому), й одразу запропонував їм койки на своєму кораблі.
Міс Абігайл Елізабет Ліндстром Гайд-Беррі, звісно, була дуже засмучена і вражена тим, що їхні заручини розтягувалися на місяці, якщо не роки, але лейтенант Ірвінг спочатку розрадив її тим, що додаткові гроші, отримані від Служби географічних досліджень, будуть їм геть не зайвими, а потім пояснив свій вчинок потребою у пригодах, а ще славі та визнанні, які обов’язково прийдуть на нього, коли після повернення з подорожі він напише книжку. Його родина схвалює такі пріоритети, навіть якщо міс Абігайл — ні. Потім, коли вони залишилися наодинці, він своїми обіймами, поцілунками й досвідченими пестощами умовив її не плакати й не злитися. Те втішання переросло в щось значно більше — лейтенант Ірвінг знав, що зараз, через два з половиною роки, він цілком міг бути батьком. Але він зовсім не почувався нещасним, коли кількома тижнями пізніше махав рукою міс Абігайл, поки «Терор» віддавав швартові кінці й виходив з гавані — його тягнули два парові буксири. Невтішна молода леді стояла на причалі Грінхайта у своїй зеленій з рожевим шовковій сукні під рожевою парасолькою і махала своєю підібраною в тон шовковою рожевою носовою хустинкою, втираючи рясні сльози іншою, дешевшою бавовняною хустинкою.