— Ми вже вдавалися до цього, командоре. Доктор Гудсер та я експериментували з підігріванням бляшанок з так званою тушкованою яловичиною на патентованих пристроях для приготування їжі, тобто на спиртових плитках. Пляшки ефіру ємністю в пінту не вистачає навіть на те, щоб при низькій температурі повністю підігріти їжу. Окрім того нашим санним загонам — або й усім нам, якщо доведеться покинути корабель, — знадобляться спиртові плитки, щоб розтоплювати сніг та лід для отримання питної води, коли ми опинимося на кризі. Тож нам потрібно економно витрачати ефірний спирт.
— Я був з лейтенантом Гором під час нашої першої санної експедиції до Землі Короля Вільяма, і ми щодня користувалися спиртовими плитками, — тихо додав я. — Їхнього вогню вистачало лише на те, щоб розігріти консервовані супи, перш ніж на них накинутися з голоду. Їжа була заледве теплою.
Запала тривала мовчанка.
— Ви доповіли мені, що понад половину консервованих продуктів, на яких ми розраховували протриматися наступний рік, а якщо доведеться, то й два, зіпсовано, — сказав нарешті Крозьє. — У нас бракує вугілля, щоб піддати зіпсовану їжу ретельній термічній обробці на великих патентованих плитах Фразера чи бодай на менших залізних плитках з вельботів, і ви кажете, що у нас недостатньо рідкого палива для використання спиртових плиток. Що ми можемо зробити?
Ми п’ятеро — четверо лікарів і капітан Фітцджеймс — продовжували мовчати. Єдиним виходом було покинути корабель і шукати гостинніше місце, бажано на узбережжі десь південніше, де ми могли б вполювати свіжу дичину. Наче прочитавши наші думки, Крозьє усміхнувся — це була неповторна ірландська усмішка, подумалося мені, — і сказав:
— Проблема в тому, що на борту обох кораблів немає жодного досвідченого мисливця, навіть серед наших шановних морських піхотинців, здатних упіймати чи вполювати нерпу або моржа — навіть якщо ці створіння знову порадують нас своєю присутністю, — або підстрелити велику дичину, таку як карибу, яких ми, втім, теж не бачимо.
Ми й далі мовчали.
— Дякую за вашу старанність і докладені зусилля під час проведення інвентаризації, а також за відмінну доповідь, містере Педді, містере Гудсер, містере МакДональд і містере Стенлі. Ми продовжимо відбирати бляшанки, які ви вважатимете надійно запаяними і безпечними, відокремлюючи їх від тих, які запаяні незадовільно чи здулися, луснули чи якось інакше зіпсувалися. Ми залишимося на нинішньому раціоні в дві третини від нормального до Різдва, після якого я запроваджу суворіші обмеження в харчуванні.
Ми з доктором Стенлі натягнули цілу купу наших зимових вдяганок і піднялися на палубу, щоб провести доктора Педді, доктора МакДональда, капітана Крозьє та почесну варту з чотирьох матросів, озброєних рушницями, які вирушали крізь темряву ночі у свій довгий шлях додому, на «Терор».
Коли їхні ліхтарі та смолоскипи зникли у сніговій заметілі, Стенлі нахилився до мене і прокричав у закутане вухо, намагаючись заглушити завивання вітру у снастях і постійний тріск і стогін криги, що тиснула на борти «Еребуса»:
— Було б незле, якби вони втратили з виду каїрни і заблукали на шляху додому. Або якби та тварюка серед криги дісталася до них цієї ночі.
Я повернувся і з жахом витріщився на головного суднового лікаря.
— Смерть від голоду — страшна річ, Гудсер, — продовжував Стенлі. — Повірте мені. Я бачив її в Лондоні, і я бачив її після кораблетрощі. Смерть від цинги ще гірша. Було б краще, якби та істота схопила нас усіх цієї ж ночі.
Потім ми спустилися вниз до мерехтливого полум’я, що жевріло в темряві нижньої палуби, лише на дрібку теплішої за те дантівське дев’яте коло, що було посеред арктичної ночі знадвору.
19 КРОЗЬЄ
70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.
5 грудня 1847 року
У вівторок третього тижня листопада, під час собачої вахти, та істота з криги піднялася на борт «Еребуса» і з поста біля корми поцупила загального улюбленця, боцмана Томаса Террі, залишивши на релінгах саму голову моряка. На місці, де стояв Террі, не було видно ні краплини крові: ні на вкритій кригою палубі, ні на обшивці корпуса. Скидалося на те, що тварюка схопила Террі, віднесла його на кілька сотень ярдів у темряву, де ропаки здіймалися, як крижані дерева в густому білому лісі, і там вбила та розчленувала його — ймовірно, зжерла, хоча матроси все більше сумнівалися в тому, що ця біла почвара вбиває їхніх товаришів-матросів та офіцерів заради їжі, — а потім повернула голову містера Террі, перш ніж дозорці правого чи лівого борту помітили відсутність боцмана.