Одначе ця крига, думав Бланкі, пританцьовуючи на темній кормі, щоб бодай якось порятуватися від холоду, і дивлячись на світло ліхтарів біля лівого і правого борту, де Беррі та Хендфорд походжали зі своїми рушницями, ця крига була геть не схожа на жодну іншу кригу, з якою він мав справу раніше.
Вони з Рейдом попереджали сера Джона і двох його капітанів п’ятнадцять місяців тому, якраз перед тим, як кораблі вмерзли у лід і застигли на місці. Бланкі радив іти на прорив, погоджуючись з капітаном Крозьє, що їм треба, підібгавши хвоста, чимдуж тікати, поки залишаються бодай невеличкі розводдя, і шукати відкриту воду якомога ближче до півострова Бутія і так хутко, як вони тільки могли йти під парами того давно проминулого вересня. Там, поблизу знайомого узбережжя — принаймні східний берег півострова був відомий Службі географічних досліджень та старим китобоям, таким як Бланкі, — вода майже напевно не замерзала б ще з тиждень, а то й два, того вересня втрачених можливостей. Навіть якби вони не змогли йти під парами на північ вздовж узбережжя через плавучу кригу та старий паковий лід — Рейд називав його мертвим паком, — вони почувалися б значно безпечніше під захистом суходолу, який, в чому зараз вони були впевнені після санної експедиції загиблого лейтенанта Гора минулого літа, був островом чи півостровом, відкритим Джеймсом Россом, — Землею Короля Вільяма. Ця земна твердь, навіть низька, вкрита льодом, незахищена від вітру і спустошена блискавками, як вони вже знали, все ж оберігала б кораблі від диявольських поривів постійного північно-західного арктичного вітру, завірюх, холоднечі й невпинного натиску морської криги.
Бланкі ще ніколи не бачив такої криги. Однією з небагатьох переваг пакової криги, навіть якщо ваш корабель вмерз у неї, як мушкетна куля, що влучила в айсберг, було те, що паковий лід дрейфував. Кораблі, на позір нерухомі, насправді рухалися.
Коли тридцять шостого року Бланкі служив льодовим лоцманом на американському китобої «Плюрібус», зима налетіла вже двадцять сьомого серпня, ставши несподіванкою для всіх, навіть для досвідченого одноокого капітана, і заморозивши їх у Баффіновій затоці за сотні миль на північ від затоки Диско Бей.
Наступне арктичне літо було поганим — майже таким само холодним, як нинішнє літо 1847 року, протягом якого крига так і не розтала, повітря не прогрілося, пташки і звірі не повернулися, — але китобій «Плюрібус» вмерз у передбачуваний паковий лід і продрейфував з ним на південь більш ніж на сім сотень миль, аж поки наприкінці наступного літа вони досягли межі пакового льоду і були здатні йти під вітрилами через крижану кашу, вузькі розводдя і так звані полиньї — цим словом росіяни називають тріщини у кризі, які розкриваються на ваших очах, — аж поки американський китобій опинився у відкритій воді й вирушив на південний схід до порту в Ґренландії, де став на ремонт.
Але тут, знав Бланкі, на таке розраховувати не доводиться. Тут, у цьому насправді забутому Богом білому пеклі. Цей паковий лід був, як казав капітанам рік і три місяці тому, більше скидався на нескінченний льодовик, що вичавлювався в нижчі широти від Північного полюсу. І тут — десь на південь від них простиралися переважно недосліджені території арктичної Канади, Земля Короля Вільяма лежала на південний захід від них, а півострів Бутія був поза межами доступності на сході і північному сході — тут крига насправді не дрейфувала. Хоч би скільки разів Крозьє з Фітцджеймсом і Рейд з Бланкі визначали координати їхньої стоянки за положенням зірок або сонця, послуговуючись секстантом, результат весь час був тим самим — всього лиш слабке обертання по колу з радіусом п’ятнадцяти миль. Наче мухи, приклеєні до крайки металевого музичного диска, яких більше ніхто з моряків у кают-компанії на нижній палубі не крутив, вони рухалися в нікуди, весь час, знову і знову, повертаючись в ту саму точку.
І ця пакова крига у відкритому морі була більше схожа на припай біля берега, відомий Бланкі з попереднього досвіду, хіба що тут, у морі, крига довкола кораблів була завтовшки від двадцяти до двадцяти п’яти футів, у той час як звичайний припай під берегом мав товщину тільки три фути. Крига була такою товстою, що капітани не могли підтримувати відкритими звичайні пожежні ополонки, які всі кораблі, затерті льодом, тримають відкритими всю зиму.