— Я впустив його, — сказав матрос. Чоловік був без рукавиць і весь тремтів, немов у пропасниці. Він присунувся ближче до Томаса Бланкі, наче льодовий лоцман був джерелом тепла. — Я впустив його, коли та тварюка зламала рею. Ліхтар упав і погас.
— Що означає «тварюка зламала рею»? — домагався Бланкі. — Жодна жива істота неспроможна зламати грот-рею.
— А вона зламала! — стояв на своєму Хендфорд. — Я почув рушничний постріл. Потім Беррі щось прокричав. Потім його ліхтар погас. Потім я побачив, як щось… величезне, щось страхітливо величезне… стрибнуло на рею, а тоді все обвалилося. Я спробував вистрілити в ту тварюку, але рушниця дала осічку. Я залишив її на релінгу.
«Стрибнуло на рею?» — подумав Бланкі. Рея грот-щогли була на висоті дванадцяти футів над палубою. Жоден звір не міг доскочити до неї. І по зледенілій щоглі здертися на неї теж неможливо. Вголос він сказав:
— Нам треба знайти Беррі.
— Ніщо в усьому світі не примусить мене піти туди, на лівий борт, містере Бланкі. Ви можете написати на мене рапорт, а помічник боцмана Джонсон всипати мені п’ятдесят канчуків, але ніщо в усьому світі не примусить мене піти туди, містере Бланкі. — Зуби Хендфорда цокотіли так сильно, що його слів майже не можна було розібрати.
— Заспокойся. Ніхто не писатиме ніяких рапортів. Де Лейс?
З цього місця вахти правого борту Бланкі мав би бачити світло ліхтаря Девіда Лейса на носі. Але ніс був темним.
— Його ліхтар погас тієї ж миті, як я впустив свій, — сказав Хендфорд, клацаючи зубами.
— Підіть візьміть свою рушницю.
— Я не можу повернутися туди, коли… — почав було Хендфорд.
— Трясця твоїй матері! — проревів Томас Бланкі. — Якщо ти цієї ж сраної хвилини не візьмеш до рук зброї, п’ятдесят канчуків буде останньою пригодою на твою дупу, яка тебе хвилюватиме, Джоне Хендфорд. Уперед!
Хендфорд рушив з місця. Бланкі пішов слідом за ним, не повертаючись спиною до вкритої брезентом купи уламків посеред палуби. Світло ліхтаря проникало крізь снігову хурделицю футів на десять, а то й менше. Льодовий лоцман підняв догори ліхтар, тримаючи напоготові рушницю. Його руки дуже втомилися. Хендфорд пальцями, що вже геть задубіли від холоду, намагався розшукати в снігу свою зброю.
— Де, хай йому біс, ти подів свої рукавиці та пальчатки, чоловіче? — гримнув Бланкі.
Зуби Хендфорда цокотіли так сильно, що він не зміг відповісти.
Бланкі поклав на палубу свою зброю, розгріб сніг біля ніг матроса і підняв його рушницю. Переконавшись, що дуло не забите снігом, він простягнув зброю Хендфорду. Зрештою Бланкі довелося втиснути рушницю під пахву матросові, щоб той зміг підтримувати її обома геть закляклими руками. Гримаючи свою власну рушницю в лівій руці, з якої він міг її швидко перекинути у праву, Бланкі намацав у кишені своєї шинелі патрон, зарядив Хендфордову рушницю і звів пусковий гачок.
— Коли щось більше за Лейса чи мене з’явиться з-поза цієї купи, — крикнув він у вухо Хендфорда, намагаючись перекричати завивання вітру, — цілься і тисни на гачок, навіть якщо тобі доведеться робити це своїми сраними зубами.
Хендфорд спромігся кивнути.
— Я піду вперед на пошуки Лейса, щоб з його допомогою відкрити носовий люк, — сказав Бланкі.
Жодного руху в носовій частині палуби, серед темної купи обмерзлого брезенту, присипаного снігом, поламаних рей і розкиданих ящиків він не помічав.
— Я не можу… — почав Хендфорд.
— Просто стій, де стоїш, — гарикнув Бланкі. Він поставив ліхтар на палубу поруч з переляканим матросом. — Не підстрель мене, коли я повертатимуся з Лейсом, або, присягаюся Богом, мій привид переслідуватиме тебе до самої твоєї смерті, Джоне Хендфорд.
Хендфорд знову кивнув: біла пляма його обличчя хитнулася вперед.
234 Бланкі пішов на ніс. Через дюжину кроків він уже вийшов за межі світляного кола від ліхтаря, але нічний зір ще не повернувся до нього. Тверді крупинки снігу били його в обличчя. Над ним, у потріпаних залишках такелажу й вантів, які вони не прибрали на час цієї нескінченної зими, усе сильніше завивав вітер. Тут було так темно, що Бланкі довелося перекласти рушницю в ліву — все ще в рукавиці — руку, в той час як правою він намацував зледенілий релінг. Наскільки він міг бачити, грот-рея тут, з переднього боку щогли, також зламалася.
— Лейсе! — закричав він.
Якась велетенська примара, що невиразно біліла посеред завірюхи, здіймалася над купою уламків, примусивши Бланкі заклякнути на місці. Стоячи у темряві, льодовий лоцман не міг напевно сказати, була та істота білим ведмедем чи нічним демоном, була вона від нього за десять футів чи за тридцять, але він чітко бачив, що вона повністю заступила йому шлях на ніс.