Коли на палубі залишилися тільки три обрубки нижніх щогл — для моряка видовище настільки ж потворне, як людина з ампутованими кінцівками для художника, — Бланкі допоміг наглянути за тим, щоб усі ванти стоячого такелажу, які залишилися, були послаблені: занадто туго натягнута парусина і троси просто не витримали б ваги снігу та криги. Навіть шлюпки «Терору» — два великі вельботи і два менші суденця, так само як і капітанський ял, пінаси, гичка й тузики, всього десять — були спущені вниз, перевернуті, принайтовані, вкриті брезентом і складені на кризі. Зараз Томас Бланкі був на грот-щоглі на вантах біля марса-рея на висоті двадцяти п’яти футів над палубою і міг піднятися вище лише на один рівень, але всі мотузяні вибленки, що вели вгору до цього третього й останнього рівня, зледеніли ще більше, ніж канати чи дерево. Сама грот-щогла здавалася крижаною колоною, обліпленою снігом з носового боку. Льодовий лоцман розчепірився на другому реї і напружено вдивлявся вниз, намагаючись бодай щось розгледіти у мороці та сніговій круговерті. Однак там залягла смоляна чорнота. Хендфорд або погасив ліхтар, який дав йому Бланкі, або його загасив хтось інший. Бланкі припустив, що матрос або принишк десь у темряві, або мертвий, тож у будь-якому разі підмоги від нього чекати було марно. Розпластаний поверх чохла рея, Бланкі подивився ліворуч і теж не побачив світла на носі, де мав стояти на вахті Девід Лейс.
Бланкі силкувався роздивитися істоту внизу, але там усе перебувало в русі — порваний брезент лопотів на вітрі, похилою палубою перекочувалися барильця, ковзали ящики, — і він зміг розібрати лише темну масу, що сунула до грот-щогли, розкидаючи врізнобіч двісті- та тристафунтові барильця з піском, як слон у крамниці з китайськими вазами.
«Воно не може здертися на щоглу», — думав Бланкі. Він відчував пекучий холод рея ногами, грудьми і пахом. Пальці рук у тонких пальчатках вже починали ціпеніти. Він десь загубив свою «вельську перуку» і вовняний шарф. Він напружував слух і зір, сподіваючись почути стук відкинутої кришки носового люка і крики чоловіків, сподіваючись побачити світло ліхтарів численної рятувальної команди, яка піднялася нагору, але ніс корабля залишався безмовним, зануреним у темряву, заметеним хурделицею. А чи не могло воно якимось чином заблокувати і носовий люк? Хай там як, але воно, принаймні, не зможе видертися на щоглу. Жодна істота такого розміру не здатна на таке. Білі ведмеді — якщо то білий ведмідь — не вміють лазити вгору.
Але тварюка почала здиратися по вкороченій грот-щоглі.
Бланкі відчував вібрацію, коли воно вганяло кігті в дерево. Він почув якісь ляскаючі звуки, шкрябання і гарчання… густе, глухе гарчання… Воно лізло нагору.
Тварюка, швидше за все, вже могла дістатися до уламків першого рея, просто піднявши передні лапи над головою. Бланкі напружено вдивлявся в темряву і міг заприсягтися, що побачив волохате м’язисте тіло, яке підтягувалося догори, і гігантські передні лапи — або руки — завдовжки в людський зріст, які вже вчепилися кігтями у перший рей, щоб підважитися, тимчасом як могутні задні лапи з такими самими пазурами шукали опертя на розщепленому дубі рангоуту.
Бланкі дюйм за дюймом повз далі вздовж другого рея, міцно обхопивши руками й ногами, наче шалений коханець предмет своєї пристрасті, десятидюймовий круглий брус, який здригався від вітру. Рей поверх крижаної кірки вкривало дводюймовим шаром снігу, налиплого з носового боку рангоуту. Коли йому це вдавалося, для опертя Бланкі використовував перти.
Величезна істота на грот-щоглі досягла рівня рея, на якому був Бланкі. Льодовий лоцман міг бачити її, тільки витягаючи і вивертаючи шию і дивлячись через плече, і навіть тоді розрізняв чудовисько тільки як велетенську бліду порожнечу, що поглинула частину грот-щогли.