Раптом щось вдарило по рею з такою силою, що Бланкі підлетів у повітря, а потім з висоти двох футів гепнувся назад на рей. Жорстко приземлившись на яйця й черево, він аж задихнувся від болю. Він би зірвався вниз, якби обидві замерзлі руки і права нога не заплуталися в пертах якраз під нижньою крижаною частиною рея. Відчуття було таке, наче кінь, зроблений з холодного заліза, став дибки й підкинув його на два фути в повітря.
Наступний удар міг би швиргонути Бланкі в темряву на висоті тридцяти футів над палубою, але він встиг приготуватися, чіпляючись за брус з усіх сил. Проте навіть це не порятувало його, бо струс був таким сильним, що Бланкі зісковзнув із зледенілого рея і безпорадно загойдався під ним, так само заплутаний у пертах заціпенілими руками та ногою. Якимось дивом він таки спромігся видряпатися назад на верхівку рея, аж тут його наздогнав третій, найсильніший удар. Льодовий лоцман почув тріск, відчув, як масивний рей почав перекошуватися, і зрозумів, що має лише кілька секунд, перш ніж рей, чохол, стропи, перти й ванти, які навіжено метлялися на вітрі, рухнуть з висоти двадцяти п’яти футів на палубу, завалену парусиною, уламками рея, бочками і ящиками.
Бланкі зробив неймовірне. На зледенілому рангоуті, що здригався, тріщав і нахилявся, він став навколішки, потім звівся на ноги, кумедно й недоладно розмахуючи руками, щоб утримати рівновагу на вітрі, який скаженів, заковзав черевиками по снігу й кризі, а потім стрибнув у порожнечу, широко розкинувши руки в пошуках одного з невидимих ретлінів, який був — мав бути — міг бути — десь там, зважаючи на крен судна на ніс, на пориви вітру, який швиргав снігову шрапнель в тонкі снасті, і сильну вібрацію від ударів тварюки, що продовжувала трощити другий рей грот-щогли.
Його руки промахнулися повз одиноко обвислу в темряві снасть. Томас Бланкі вдарився об неї обмерзлим обличчям, але в падінні встиг вчепитися в неї обома руками, зісковзнувши по замерзлому ліню всього на шість футів, а потім заходився несамовито видряпуватися вгору до третього й останнього рею на вкороченій щоглі, що була менше ніж за п’ятдесятів футів над палубою.
Тварюка заревіла під ним. Потім почувся страшенний гуркіт, коли другий рей, чохли, снасті й фали обірвалися й гепнулися на палубу. Чудовисько, що вчепилося в грот-щоглу, заревло ще гучніше.
Цей ретлінь був тонким конопляним канатом, який зазвичай звисає на віддалі восьми ярдів від грот-щогли. Він призначався для швидкого спуску із салінга або з верхніх реїв, але аж ніяк не для того, щоб по ньому підніматися. Але Бланкі все ж почав дертися по ньому. Попри те, що лінь був зледенілий, і попри завірюху, і попри те, що Томас Бланкі вже не відчував пальців на правій руці, він здирався по ретліню, наче чотирнадцятилітній гардемарин, який пустував на верхніх вантах разом з іншими хлопцями після вечері в тропіках.
Він не зміг вибратися на верхівку рея — той був дуже зледенілий, — але знайшов там перти і перескочив з ретліня на ослаблений, згорнутий чохол під реєм. Униз на палубу полетіли шматки криги. Бланкі здалося, що він чує стукіт та удари на носовій частині палуби, — принаймні, він на це сподівався, — так наче Крозьє разом з іншими членами команди сокирами намагалися зламати задраєний носовий люк.
Розчепірившись, як павук, на промерзлих вантах, Бланкі подивився вниз і ліворуч. Чи то віхола трохи вгамувалася, чи то його нічний зір покращився, чи й те й інше, але він зміг побачити тушу чудовиська. Воно невпинно здиралося вгору, на третій і останній рівень рангоуту. Чудовисько на грот-щоглі було таким величезним, що скидалося на вгодованого дебелого кота, який лізе по надто тонкому стовбуру деревця. Тільки, звісно, подумав Бланкі, у нього немає нічого спільного з котом, крім хіба того, що воно здирається нагору, глибоко вганяючи пазурі в щоглу з королівського дуба, вкриту льодяною кіркою і скріплену залізними обручами, якої не могли пробити гарматні ядра середнього калібру.
Бланкі продовжував повзти до краю рея вздовж чохла, струшуючи з нього шматки криги і примушуючи мерзлі мотузки пертів та парусину скрипіти, як занадто накрохмалений муслін.
Гігантський силует позад нього дістався рівня третього рея. Бланкі відчув, як вібрують і просідають рангоут та ванти, коли чудовисько переносить на них частину своєї ваги. Уявляючи величезні передні лапи тварюки на рангоуті, уявляючи, як лапа розміром з його груди піднімається, щоб струснути тоншим верхнім рангоутом, Бланкі став повзти швидше, перебуваючи зараз майже за сорок футів від щогли, вже поза краєм палуби, яка темніла внизу на віддалі п’ятдесяти футів. Матрос, який би зірвався з цього місця на реї чи пертах під час роботи з вітрилами, упав би в море. Якщо Бланкі зірветься, він упаде на кригу з висоти понад шістдесят футів.