Бланкі вперся уві щось лицем та плечима — сітка, павутина, він у пастці — і ледь не зірвався на крик. Лише потім зрозумів, що це було: мотузяна драбина, ванти з пертами, що спочатку були натягнуті між бортом і другим салінгом, на зиму перечеплені до верхівки обрубаної грот-щогли, щоб робочі команди могли збивати тут, нагорі, кригу. Це була оснастка вантів правого борту, неймовірним чином вирвана з численних кріплень на релінгу та палубі двома ударами велетенських лап тварюки. Достатньо товсті за рахунок криги, якою обросли квадрати переплетених канатів, перетворившись на такі собі вітрила, ослаблені ванти розвівалися на вітрі далеко від правого борту корабля.
І знову Бланкі почав діяти раніше, ніж дав собі час обміркувати свої дії. Бо замислитися над наступним кроком на висоті шістдесяти або й більше футів над кригою було б рівнозначним відмовитися від заміру.
Він перестрибнув з тріскучого чохла на ванти, що продовжували розгойдуватися.
Як він і передбачав, під вагою його тіла ванти полетіли назад до грот-щогли. Він пронісся за фут від величезного волохатого чудовиська, що застигло на перетині рея зі щоглою. Було занадто темно, щоб роздивитися щось більше, ніж жахливий загальний силует істоти, але трикутна голова розміром з тулуб Томаса Бланкі метнулася за ним на шиї, занадто довгій і по-зміїному гнучкій, щоб належати істоті з цього світу, і зуби, довші, ніж скоцюрблені замерзлі пальці Бланкі, гучно клацнули в тому місці, через яке він щойно пролетів. Льодовий лоцман відчув подих істоти — гарячий подих хижака, від якого відгонило запахом протухлого м’яса, а не рибним смородом, що йшов з пащек упольованих полярних ведмедів, яких вони білували на кризі. Це був подих, сповнений смороду гнилої людської плоті впереміш із сіркою, такий гарячий, як струмінь повітря, що виривається з відкритої топки парового котла.
Цієї миті Томас Бланкі усвідомив, що матроси, яких він подумки обзивав забобонними дурнями, насправді мали слушність: ця істота з криги була настільки ж демоном чи богом, наскільки вона була твариною з плоті, крові та білого хутра. З цією силою слід було примиритися, або поклонятися їй, або тікати від неї.
На якусь частку секунди, коли він пролітав над серединою палуби, його охопив жах від того, що снасті вантів можуть зачепитися за уламки нижніх реїв або налетять на рей чи ванти з лівого борту, і тоді цьому створінню залишиться тільки витягнути його, наче велику рибину в сітці-путанці, але інерція руху, якої надала тросам вага його тіла, винесла Бланкі на п’ятнадцять чи більше футів за повздовжню вісь судна, до лівого борту.
І ось мотузяна драбина зібралася гойднутися назад, щоб віднести Бланкі й кинути просто у велетенську передню ліву лапу чудовиська, якою воно вже тягнулося до нього крізь темряву сніжної ночі.
Бланкі перекрутився, перекинув вагу свого тіла вперед, до носа судна, відчув, як обмерзлі ванти змінюють напрямок руху, і загойдався на руках, мотляючи ногами в повітрі, намагаючись намацати третій рей з боку лівого борту.
Він зачепився за нього лівим черевиком, пролітаючи над ним. Підошва ковзнула по зледенілому брусу і зіскочили, але коли вантина хитнулася назад у бік корми, обидва черевики потрапили на вкритий кригою рей, і Бланкі з усієї сили відштовхнувся від нього.
Переплутана павутина мотузяних вантів пронеслася назад повз грот-щоглу, але вже по кривій дузі в напрямку до корми. Ноги Бланкі мотлялися в повітрі на висоті п’ятдесяти футів над зруйнованим тентом та розкиданими на палубі залишками корабельного майна, і він підтягнувся до канатів якомога ближче, коли пролітав повз грот-щоглу й тварюку, яка чекала там на нього.
Пазурі розітнули повітря менше ніж за п’ять дюймів від його спини. Навіть попри весь свій жах, Бланкі подякував небесам за дивовижне везіння — він знав, що після поштовху ногами його віднесло майже на десять футів від грот-щогли. Очевидно, та диявольська істота увігнала пазурі своєї правої лапи — або руки — у щоглу, а сама повисла у повітрі, простягаючи в його бік величезну ліву лапу.
Але вона промахнулася.
Та не схибить знову, коли Бланкі хитнеться назад до центру.
Бланкі схопився за крайню вантину і почав спускатися по ній так швидко, наче це був ретлінь чи звичайний канат, обдираючи заціпенілі пальці об поперечні вибленки, пересуваючись ривками, кожної миті ризикуючи зірватися і полетіти в темряву.