Попри біль від травм Томас Бланкі спромігся стати на карачки. Його нижні рукавички загубилися. Обидві руки були голі. Він був простоволосий, побита сивиною довга чуприна, раніше зібрана у хвіст, який розв’язався, коли він котився додолу, розвівалася на вітрі. Він не відчував пальців на руках, обличчя, ніг, але все решта так чи інакше боліло.
Створіння, підсвічене світлом ліхтарів, мчало до нього, легко перескочивши через низькі перила правого борту, підібгавши під себе всі чотири гігантські лапи.
Тієї ж миті Бланкі зірвався на ноги і вже біг у темряву, що облягала замерзле море, в напрямку до торосів.
Тільки відбігши десь на п’ятдесят ярдів від корабля, ослизаючись, падаючи, підводячись і знову припускаючи, він зрозумів, що — цілком можливо — підписав собі смертний вирок.
Йому треба було залишатися поблизу корабля. Йому треба було оббігти засипані снігом шлюпки, кинутися вздовж борту до носа корабля, видертися на бушприт, який глибоко застряг у кризі, і дістатися лівого борту, дорогою волаючи про допомогу.
Але ні, усвідомив Бланкі, тоді він помер би ще раніше, ніж встиг продертися через плутанину снастей на бушприті. Потвора схопила б його через десять секунд.
Проте чому він біжить у цьому напрямку?
До свого умисного падіння з вантів у нього був якийсь план. Що ж це в біса був за план?
Хтось, здається, помічник лікаря з «Еребуса» Гудсер, одного разу казав йому та кільком іншим морякам, з якою швидкістю білий ведмідь може переслідувати свою жертву на морській кризі — двадцять п’ять миль за годину? Так, десь так. Бланкі ніколи не був гарним бігуном. А зараз він ще мав оминати тороси, стикові гребені і тріщини в льоду, яких він не бачив, аж поки вони не поставали за кілька футів від нього.
Ось чому я біжу сюди. Ось яким був мій план.
Створіння підтюпцем бігло за ним, огинаючи ті самі зазублені тороси й ропаки, які щойно проминув Бланкі у своєму незграбному слаломі в темряві.
Але льодовий лоцман вже задихався і хрипів, як ковальські міхи, тимчасом як гігантський звір позад нього тільки злегка рохкав — задля забавки? у передчутті? — гупаючи по кризі передніми лапами з кожним широченним кроком, що дорівнював чотирьом чи й п’яти крокам Бланкі.
Зараз Бланкі біг крижаним полем десь за двісті ярдів від корабля.
Налетівши правим плечем на крижану брилу, яку він побачив надто пізно, щоб уникнути зіткнення, і відчуваючи, як воно одразу ціпеніє на додачу до решти онімілих частин його тіла, льодовий лоцман зрозумів, що він був сліпим, як кажан, весь той час, що біг замерзлим морем, рятуючи своє життя. Ліхтарі на палубі «Терору» були ген далеко, дуже далеко за його спиною — просто на неймовірній відстані, — і в нього не було ні нагоди, ні причини оглядатися на них. Вони ледь блимали у пітьмі й могли тільки відволікти Бланкі від того, що він робив.
Що саме він робив, Бланкі зрозумів, викручуючись і кривуляючи на бігу поміж перешкодами, викликаючи в уяві карту льодових полів, помережаних тріщинами та всіяних невеликими айсбергами, що простягалися довкола «Терору» і тяглися аж до горизонту. Бланкі більше року вивчав це замерзле море з усіма його зрушеннями й гребенями, айсбергами й ропаками і протягом кількох місяців мав можливість проводити свої спостереження у блідому світлі арктичного дня. Навіть узимку були такі години на вахті, коли він у світлі місяця й зірок та у сполохах полярного сяйва професійним оком льодового лоцмана вивчав ці крижані поля довкола корабля.
Десь за двісті ярдів звідси, у крижаних нетрях, поза останнім стиковим гребенем, через який він щойно перебрався, — він чув тупотіння тварюки менш ніж за десять ярдів за своєю спиною, — був лабіринт маленьких айсбергів, які відкололися від своїх великих родичів, утворюючи крихітний гірський хребет з крижаних брил розміром із селянську хату.
Наче усвідомивши, куди прямує її жертва, невидима почвара за його спиною рохнула і збільшила швидкість.
Запізно. Обігнувши останні високі тороси, Бланкі вже вскочив у лабіринт айсбергів. Тут його уявна мапа підвела його — це нагромадження мініатюрних айсбергів він бачив тільки здалеку або в підзорну трубу, — й у темряві він наштовхнувся на крижану стіну і впав на дупу, а потім гарячково порачкував по снігу на всіх чотирьох, тимчасом як потвора вже наблизилася на віддаль кількох ярдів, перш ніж Бланкі встиг відновити дихання й обміркувати ситуацію.