— Хай вам біс, містере Бланкі! — у крижаному тунелі пролунав гучний бас капітана Крозьє. — Якщо ви там, відгукніться, чорт забирай, або ми залишимо вас там.
Бланкі змигнув. Або радше, спробував змигнути. Його вії й повіки змерзлися. Чи не було це ще одним з викрутасів чи хитрощів демонічної тварюки?
— Тут, — прохрипів він. І знову, цього разу гучніше: — Я тут!
Хвилиною по тому голова й плечі помічника купора Корнеліуса Гіккі, одного з найдрібніших моряків на «Терорі», легко проштовхнулися через нору. Він мав із собою ліхтар. Бланкі мляво подумав, що ця картина скидається на народження гнома з виряченими очима.
Урешті-решт, біля нього заходилися всі четверо корабельних лікарів.
Бланкі час від часу опритомнював, виринаючи зі свого приємного забуття, щоб побачити, як стоять справи. Іноді ним займалися лікарі з його корабля — Педді і МакДональд, а іноді над ним клопоталися хірурги з «Еребуса» — Стенлі та Гудсер. Іноді це був тільки один з чотирьох різників, чи костоправів, чи тримачів тампонів, чи накладачів швів. Бланкі дуже хотілося сказати Гудсеру, що полярні білі ведмеді можуть бігати набагато швидше двадцяти п’яти миль на годину, коли захотять. Але знову ж — чи був це полярний білий ведмідь? Бланкі так не думав. Полярні білі ведмеді були створіннями цієї землі, а ця істота прийшла звідкілясь інде. Льодовий лоцман Томас Бланкі не мав у цьому жодних сумнівів.
У кінцевому підсумку рахунок від м’ясника виявився не таким уже й поганим. Насправді, взагалі непоганим,
Джон Хендфорд, як з’ясувалося, не постраждав. Після того, як Бланкі залишив його з ліхтарем, цей матрос з вахти правого борту загасив вогонь і втік з корабля, оббігши довкола лівого борту, щоб заховатися, поки створіння здиралося вгору, аби дістатися до льодового лоцмана.
Александра Беррі, смерть якого припускав Бланкі, знайшли під зірваним брезентом серед розкиданих бочок на тому самому місці, де він стояв на вахті лівого борту, коли тварюка тільки з’явилася й розтрощила рей, який слугував сволоком у наметі. Беррі вдарився головою достатньо сильно для того, щоб забути все, що трапилося тієї ночі, але Крозьє сказав Бланкі, що вони знайшли матросову рушницю, і він з неї вистрілив. Льодовий лоцман, звісно, також встиг вистрілити, майже впритул, у величезну постать, яка заступила йому світ, як стіна пивниці, але ніде на палубі чи в іншому місці не знайшли слідів крові того чудовиська.
Крозьє запитав Бланкі, як таке могло бути — щоб двоє чоловік розрядили свої рушниці в тварину з такої близької відстані і не пустили їй кров? — але льодовий лоцман не висловив жодних версій. Втім, про себе він, звичайно, знав.
Деві Лейс теж був живим і неушкодженим. Сорокалітній вахтовий на носі мав би чути й бачити багато — цілком можливо, навіть те, як тварюка з криги прокралася на палубу, — але Лейс нічого не розповідав. Він знову впав у заціпеніння і тільки мовчки витріщався у порожнечу. Тож його спочатку відправили до лазарету «Терору», але коли лікарям знадобилося це приміщення у плямах крові, щоб оперувати Бланкі, Лейса на ношах перенесли в просторіший лазарет на «Еребусі». Балакучі відвідувачі льодового лоцмана казали, що він лежить там, не кліпаючи, витріщаючись на бімси над головою.
Самому Бланкі пощастило менше. Тварюка відхопила його праву п’ятку з доброю половину ступні, але МакДональд та Гудсер відтяли й припекли те, що залишилося, і запевнили льодового лоцмана що вони — з допомогою теслі або корабельного зброяра — виготовлять шкіряний або дерев’яний протез на ремінцях, тож він знову зможе ходити.
Найбільше від потвори постраждала ліва нога — в кількох місцях м’язова тканина була розідрана до кістки, а сама кістка пошкоджена пазурами, — і пізніше доктор Педді зізнавався, що всі четверо лікарів були переконані, що її слід ампутувати по коліно. Але однією з нечисленних переваг Арктики було повільне протікання інфекційних та гангренозних процесів у рані, і після вправляння власне кістки та накладення більш ніж чотирьохсот швів нога Бланкі — хоч і викривлена й вся порубцьована, без цілих шматків м’язів то тут, то там — повільно загоювалася.