Будова цього носового відсіка була унікальною. Але вона більше не була герметичною.
За кілька хвилин Ірвінг, водячи ліхтарем у пошуку протягів і намацуючи змерзлими голими пальцями та тикаючи лезом ножа у дошки, знайшов місце, де трифутова секція обшивки завширшки півтора фути хиталася. Ось воно. Кормовий кінець одної з вигнутих дощок був закріплений двома довгими цвяхами, які зараз слугували дверною завісою. Її носовий кінець — усього за кілька футів від масивного форштевня й кільового бруса, який ішов уздовж всього корпуса корабля, — був лише притулений до свого місця.
Підваживши дошку ломиком — й дивуючись, як, хай йому біс, могла це зробити молода жінка голіруч, — Ірвінг відчув подих холодного повітря, втупившись у темряву через отвір у корпусі розміром вісімнадцять дюймів на три фути.
Але ж це просто неможливо! Молодий лейтенант знав, що ніс «Терору» на двадцять футів від форштевня був обшитий прокатним загартованим листовим залізом, виготовленим на спецзамовлення. Навіть якщо внутрішня дерев’яна обшивка якимось чином була пошкоджена, вся носова частина корпуса — майже на третину довжини корабля — закута міцною бронею.
Проте не тут. З крижано-чорної печерної темряви за відсунутою дошкою несло холодним подихом. Ця частина носа глибоко вгрузла у лід через постійний диферент корабля на ніс, який постійно збільшувався мірою того, як крига витискала корму «Терору» нагору.
Серце лейтенанта Ірвінга ледь не вискакувало з грудей. Якщо «Терор» якимось дивом завтра опиниться у вільних від криги водах, він неминуче затоне.
Чи могла леді Сайленс так пошкодити корабель? Ця думка жахала Ірвінга більше, ніж будь-яке припущення щодо її магічних здібностей зникати й з’являтися за власним бажанням. Чи могла молода жінка, якій немає і двадцяти, відідрати металеві листи зовнішньої обшивки корпуса корабля, вирвати важкі дошки внутрішньої носової обшивки, вигнуті й прибиті на місце робітниками корабельні, ще й точно знати, в якому саме місці все це треба зробити, щоб жоден із шістдесяти чоловік на борту, які знають корабель краще, ніж обличчя своїх матерів, цього не помітив?
Стоячи на колінах у низькому проході, Ірвінг усвідомив, що важко сапає відкритим ротом, а його серце ніяк не вгамується.
Йому залишалося тільки припустити, що за два літа невпинної битви «Терору» з кригою — спочатку від часу переходу через Баффінову затоку, через Ланкастер Зунд і на всьому шляху довкола острова Корнволліс перед зимівлею на острові Бічі, коли вони пробивалися на південь наступного року, а потім ішли через протоку, яку зараз моряки називають протокою Франкліна, — деякі залізні листи обшивки носа нижче ватерлінії розхиталися і десь ближче до кінця навігації були втрачені, а дерев’яна обшивка вдавилася всередину вже після того, як крига захопила корабель у свій полон.
Але чи могло щось інше, окрім криги, пошкодити дубову обшивку корабля? Щось інше, що намагалося дістатися всередину?
Та зараз це було байдуже. Леді Сайленс покинула канатний ящик кілька хвилин тому, і Джон Ірвінг зобов’язаний піти назирці за нею — не тільки щоб побачити, де вона вийшла назовні й куди вирушила в темряві, але й також щоб з’ясувати, чи не впольовує вона часом — якимось неймовірним, незбагненим чином, попри товщину льоду й жахливий холод, — свіжу рибу чи дичину для свого харчування.
Якщо вона таки виходила на полювання, думав Ірвінг, це може врятувати їх усіх. Лейтенант Ірвінг чув розмови про псування консервованих продуктів Ґолднера. На обох кораблях перешіптувалися про те, що наступним літом провізія у них закінчиться.
Йому ніяк не вдавалося протиснутись через отвір.
Ірвінг оглянув сусідні дошки, але всі вони, крім цієї одної, вже підваженої, міцно сиділи на своїх місцях, щільно припасовані. Цей отвір розміром вісімнадцять дюймів на три фути був єдиним шляхом назовні. А він у нього не пролазив.
Лейтенант зняв водонепроникний плащ, товсту шинель, шарф, кашкет, «вельску перуку» і просунув їх в отвір поперед себе. Але він усе ще був занадто широкий у плечах та грудях, хоча його вважали одним з найхудіших офіцерів на борту. Здригаючись від холоду, Ірвінг розстебнув камізельку і зняв її разом з вовняним светром, який носив під нею, й також проштовхнув у чорну щілину.
Якщо він і зараз не вибереться назовні, то матиме клопіт на свою голову, пояснюючи, чому він повернувся з трюму геть без верхнього одягу.
Але він проліз. Ледве-ледве. Крекчучи і лаючись, Ірвінг протиснувся через вузький отвір, обриваючи ґудзики з вовняної сорочки.
«Я назовні, за межами корабля, під кригою», — подумав він. Ця думка ніяк не вкладалася в його голові.