Пошуки виявилися марними, тіла містера Серджента так і не знайшли — кривавий слід, позначений клаптями пошматованого одягу, увірвався на півшляху до височезного айсберга, — але більше ніхто не загинув. Кілька матросів відморозили пальці на ногах, і всі дрижали й добряче промерзли, коли нарешті, годиною пізніше часу вечері, яку вже мали накрити, надійшов наказ припинити пошуки. Того дня Гіккі більше не бачив лейтенанта Ірвінга.
Але його знову здивував Магнус Менсон, коли вони втомлено пленталися назад на «Терор». Здійнявся вітер, завиваючи позаду них, і морські піхотинці сунули обабіч з гвинтівками та мушкетами напоготові.
Гіккі раптом почув, що цей здоровило, який ішов поряд з ним, плаче. Сльози одразу замерзали на бородатих щоках Магнуса.
— Що з тобою, чоловіче? — запитав Гіккі.
— Усе це так сумно, Корнеліусе.
— Що сумно?
— Бідолашний містер Серджент…
Гіккі зиркнув на свого приятеля.
— Я і не знав, що ти так ніжно ставишся до цих бісових офіцерів, Магнусе.
— Ні, не ніжно, Корнеліусе. Нехай собі помирають і будуть прокляті всіма, кого я шаную. Але містер Серджент помер тут, на кризі.
— І що з того?
— Його привид не зможе знайти дороги назад на корабель. А капітан Крозьє пообіцяв, коли ми його шукали, що всі ми цього вечора отримаємо додаткову порцію чистого рому. Мені прикро, що його привида не буде з нами, тільки й усього. Містер Серджент так любив ром, Корнеліусе.
24 КРОЗЬЄ
70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.
31 грудня 1847 року
Ніч перед Різдвом і саме Різдво на кораблі Її Величності «Терор» пройшли майже непомітно, але вони мали все надолужити на Другому Великому Венеційському карнавалі в новорічну ніч.
Упродовж чотирьох днів, що передували Різдву, шаленіли такі снігові бурі, що ніхто з матросів не покидав корабля, а вахти скоротили до однієї години. Різдвяну ніч і сам день свята відзначали у півмороці нижньої палуби. Містер Діггл влаштував святкові обіди, приготувавши з півдюжини різноманітних страв з останніх залишків неконсервованої солоної свинини і зайчатини, замаринованої в барильцях. А понад те кухар відібрав — за рекомендаціями інтендантів містера Кенлі, містера Одеса і містера Девіда МакДональда, а також під ретельним контролем лікарів Педді та Александра МакДональда — кілька бляшанок консервованих продуктів Ґолднера, серед яких були черепаховий суп, телятина по-фламандському, фазани з трюфелями і телячі язики. На десерт в обидва вечора подали сир — помічники містера Діггла відшкребли від плісняви й порізали останні головки, а капітан Крозьє видав п’ять останніх пляшок бренді з винної комори, які беріг для особливої нагоди.
Настрій у всіх був похоронний. Кілька разів намагалися затягнути пісню — і офіцери в холодній кают-компанії на кормі, і матроси у своєму трохи теплішому кубрику на носі (того вугілля, що залишилося в трюмі, вже не вистачало, щоб додатково протопити бодай на Різдво), але цих пісень так і не підхопили, і після кількох куплетів спів завмирав. Лампову олію теж витрачали дуже ощадливо, тож нижня палуба виглядала нічим не ліпше вельскої копальні, освітленої кількома мерехтливими свічками. Паморозь вкривала шпангоути та бімси, ковдри і вовняні речі матросів весь час були вологими. Скрізь шастали пацюки.
Бренді трохи підняв настрій, але не настільки, щоб розвіяти морок, який панував на кораблі та в душах людей. Крозьє пішов у кубрик потеревенити з матросами, і кілька з них вручили йому подарунки — маленький кисет з дрібкою тютюну; вирізьблену фігурку білого ведмедя, що біжить; жахливу гротескну маску ведмедя з картону (жартівливий подарунок, зроблений, майже напевно, не без побоювання, що грізний капітан покарає матроса за фетишизм); залатану червону вовняну куфайку, що залишилася від нещодавно померлого друга одного з матросів; і повний комплект різьблених шахових фігур від капрала морської піхоти Роберта Гопкрафта (одного з найтихіших і найскромніших моряків в експедиції, якого підвищили до капрала після того, як він отримав перелом восьми ребер, роздроблення ключиці і вивих руки під час нападу тварюки на сера Джона в червні). Крозьє подякував кожному, потиснув матросам руки, поплескав по плечах і повернувся до офіцерської їдальні, де настрій був трохи ліпший завдяки першому лейтенантові Літтлу, який виставив на стіл дві пляшки віскі, які він зберігав у схованці майже три роки.
Уранці 26 грудня буря вляглася. Снігу намело на дванадцять футів вище рівня носа і на шість футів вище релінга на правому квартердеку. Після того, як матроси відкопали з-під снігових заметів «Терор» і розчистили позначений каїрнами шлях між кораблями, всі заходилися готуватися до забави, яку вони називали Другим Великим Венеційським карнавалом — перший, припустив Крозьє, був той, у якому він брав участь ще гардемарином під час невдалого плавання Паррі 1824 року.