Бланкі рухався повільно, спираючись на товстий костур, затиснутий під правою рукою, бо втратив праву п’яту і ще не пристосувався ходити на протезі, виготовленому з дерева та шкіри, але був у доброму гуморі.
— Вечір добрий, капітане, — привітався льодовий лоцман. — Будь ласка, не затримуйтеся через мене, сер. Мої товариші — Товстун Вілсон, Келлі та Біллі Гібсони — потурбуються про мене, тож зустрінемось вже на місці.
— Здається, ви йдете не повільніше за нас, містере Бланкі, — сказав Крозьє.
Коли вони проминали світляки смолоскипів, встановлені на кожній п’ятій крижаній піраміді, він зауважив, що нема навіть подиху вітерцю — полум’я здіймалося вертикально догори. Стежка була гарно протоптаною, пробиті в стикових гребенях проходи ретельно розчищені від снігу. Величезний айсберг, який був усе ще за півмилі попереду, здавалося, випромінював світло зсередини, підсвічений численними смолоскипами, що палали з другого його боку, і скидався на якийсь фантасмагоричний замок, що сяє посеред ночі. Крозьє пригадалося, як він хлопчиськом ходив на місцеві ірландські ярмарки. У повітрі цієї ночі, хоча й дещо холоднішому, ніж влітку в Ірландії, відчувалося таке саме радісне збудження. Він озирнувся, щоб переконатися, що рядовий Гаммонд, рядовий Дейлі та сержант Тозер прикривають тил, тримаючи зброю напоготові.
— Просто дивовижно — люди наче показилися з цим карнавалом, правда ж, капітане? — сказав містер Бланкі.
Крозьє на це тільки роздратовано пирхнув. Сьогодні по обіді він прикінчив останню пляшку віскі зі своїх запасів. Його жахали майбутні дні й ночі.
Бланкі зі своїми товаришами крокував так швидко — наче й не на милиці, — що Крозьє пропустив їх уперед. Він доторкнувся до руки лейтенанта Ірвінга, і довготелесий лейтенант відстав від компанії, з якою йшов: лейтенанта Літтла, лікарів Педді та МакДональда, теслі Хані та інших.
— Джоне, — сказав Крозьє, коли їх уже не міг чути ніхто з офіцерів, але вони були все ще достатньо далеко від морських піхотинців, щоб ті могли їх почули, — є якісь новини про леді Сайленс?
— Ні, капітане. Я особисто перевірив носову комірчину менше години тому, але вона вже покинула корабель через отой лаз.
Коли Ірвінг ще на початку грудня доповів йому про таємні мандрівки їхньої ескімоської гості, першим пориванням капітана було завалити вузький крижаний тунель, забити пробоїну в корпусі, зміцнити ніс корабля та випровадити дівку на кригу раз і назавжди.
Але нічого такого він не зробив. Натомість Крозьє наказав лейтенантові Ірвінгу доручити трьом членам екіпажу пильнувати за леді Сайленс, не спускаючи її з ока, а самому спробувати прослідкував за нею на кризі, якщо вдасться. Але досі вони не помітили, щоб вона знову виходила через зроблений нею лаз, хоча Ірвінг годинами сидів у схованці в крижаних нетрях корабельного носа й очікував. Здавалося, що жінка бачила лейтенанта під час свого відьомського шабашу з тим створінням на кризі, що вона захотіла, аби він побачив і почув її там, і цим обмежилася. Останніми днями вона виходила, тільки щоб отримати корабельну пайку, а в канатному ящику спала, не покидаючи його.
Міркування Крозьє на користь того, щоб не викидати ескімоску на лід, були простими: його люди почали повільно помирати голодною смертю, і в них бракувало запасів, щоб пережити весну, а тим паче протриматися весь наступний рік. Якщо леді Сайленс приносить свіжу їжу з криги посеред зими — мабуть, ставить якісь сильця на тюленів, а можливо, навіть на моржів, — Крозьє хотів, щоб члени його екіпажу навчилися цього в неї, і тоді у них з’явиться бодай якийсь шанс вижити. Серед його сотні з лишком людей не було жодного путящого мисливця або рибалки, який би знався на підлідному лові риби.
Крозьє не йняв віри якійсь невпевненій розповіді збентеженого лейтенанта Ірвінга про побачене — начебто створіння з криги музикувало з жінкою, а потім на знак дяки принесло їй м’яса. Капітан просто не міг повірити, що Сайленс вдалося видресирувати велетенського білого ведмедя — якщо тварюка була саме ним, — щоб той полював і приносив їй рибу або тюленів чи моржів, як породистий англійський мисливський собака приносить фазанів своєму хазяїну. А щодо музики… тю, це було чистісіньким безглуздям.
Але вона обрала саме цей день, щоб знову зникнути з корабля.
— Гаразд, — сказав Крозьє, відчуваючи, як його легені обпекло холодним повітрям, хоча він вдихав його через товстий вовняний шарф, — коли ви повернетеся назад з підмінною вахтою, перевірте її комірчину знову, і якщо її там не буде… Господи Боже, що це?