Охоплений незбагненною люттю, Крозьє вискочив з ебенового покою, проминув фіолетовий, зупинився у білій залі та гукнув першого-ліпшого офіцера.
Сатир у довгій масці з пап’є-маше і з пріапічним конусом, що стирчав з-під червоного паска, квапливо підбіг до нього на металевих ратицях, прив’язаних до важких черевиків.
— Так, сер?
— Скиньте цю срану маску!
— Єсть, капітане, — сказав сатир, піднімаючи на лоба маску, що приховувала обличчя Томаса Р. Фарра, старшини грот-щогли з «Терору». Китаянка з велетенським бюстом, яка стояла поруч з ним, опустила маску, з-під якої показалося кругле товсте лице Джона Діггла, кухаря. За Дігглом тупцював гігантський щур, який зсунув свою маску достатньо низько, щоб з’явилося обличчя лейтенанта Джеймса Вольтера Фейргольма з «Еребуса».
— Що, хай йому біс, усе це означає? — гаркнув Крозьє.
Від звуку голосу Крозьє різноманітні фантастичні створіння зіщулилися й позадкували до білих стін.
— Що саме, капітане? — запитав лейтенант Фейргольм.
— Ось це! — ревів Крозьє, широко розвівши руки й вказуючи на білі стіни, такелаж над головою, смолоскипи… на все.
— Нічого це не означає, капітане, — відповів містер Фарр. — Це просто… карнавал.
Досі Крозьє вважав Фарра надійною поміркованою людиною моряком, чудовим марсовим старшиною на гроті.
— Містере Фарр, ви допомагали тут з такелажем? — різко запитав він.
— Так, сер.
— А ви, лейтенанте Фейргольм, були обізнані щодо… ведмежої голови… таким дивним і безглуздим чином виставленої в останній кімнаті?
— Так точно, капітане, — відповів Фейргольм. На продовгастому обвітреному лейтенантовому обличчі не було помітно жодних ознак страху перед гнівом начальника експедиції. — Я власноруч його застрелив. Учора ввечері. Насправді, двох ведмедів. Матір та її майже доросле дитинча. Ми збираємося смажити м’ясо ближче до опівночі — влаштувати такий собі бенкет, сер.
Крозьє втупився поглядом у моряків. Його серце шалено калатало, у грудях бушував гнів, який — вкупі з віскі, яке він випив цього дня, і усвідомленням того факту, що в найближчому майбутньому доведеться обходитися без нього, — на березі часто призводив його до насильства.
Але тут він мав опанувати себе.
— Містере Діггл, — звернувся він до огрядної китаянки з велетенськими цицьками, — ви знаєте, що печінка білих ведмедів отруйна для людини?
Подвійне підборіддя Діггла заходило вгору-вниз, як і пазуха з подушок під ним.
— О так, капітане. У печінці цих звірів є якась зараза, яку ми не можемо з неї витравити. На бенкеті, який готується сьогодні, не буде ніякого ліверу, капітане, присягаюся в цьому. Тільки свіже м’ясо — сотні фунтів свіжого м’яса, підсмаженого та запеченого до готовності, сер.
Заговорив лейтенант Фейргольм.
— Матроси сприйняли це як обнадійливу прикмету, що ми наштовхнулися на двох ведмедів на кризі і змогли їх убити, капітане. Всі чекають на бенкет опівночі.
— Чому мені не доповіли про ведмедів? — запитав Крозьє.
Офіцер, марсовий старшина й кухар перезирнулися. Птахи, звірі та казкові персонажі довкола теж обмінялися поглядами.
— Самицю з малям ми вбили вчора пізно ввечері, капітане, — нарешті сказав Фейргольм. — Гадаю, що сполучення між кораблями сьогодні було одностороннім — з «Терору» приходили, щоб допомогти у підготовці карнавалу, але гінців з «Еребуса» у зворотному напрямку не відправляли. Перепрошую, що не повідомили вам, сер.
Крозьє знав, що це було недбальство з боку Фітцджеймса, якщо вже на те пішло. І він знав, що матроси навколо теж це знають.
— Гаразд, — сказав він нарешті. — Продовжуйте розважатися. — Але коли моряки почали прилаштовувати назад свої маски, додав: — І боронь вас Боже якось пошкодити годинник сера Джона.
— Так точно, капітане, — відповіли усі маски довкола нього.
Наостанок майже перелякано озирнувшись через фіолетову кімнату на жахливу ебенову залу, що викликала у Френсіса Крозьє такий напад депресії, який він нечасто переживав за п’ятдесят один рік своєї постійної меланхолії, капітан вийшов з білої кімнати до помаранчевої, з помаранчевої до зеленої, із зеленої до пурпурової, з пурпурової кімнати до синьої, а із синьої — на темний льодовий простір.