Фітцджеймс та Крозьє знайшли собі місце на чолі покритого білим столу, всілися на білі стільці, які люб’язно відсунув для них по слизькому льоду містер Фарр, грот-марсовий старшина, якому Крозьє цього вечора влаштував строгий допит. Поряд сидів містер Бланкі зі своїм колегою, льодовим лоцманом містером Рейдом, а також Едвард Літтл та півдюжина офіцерів з «Еребуса». Лікарі влаштувалися всі гуртом на іншому кінці білого столу.
Крозьє зняв рукавиці, кілька разів зігнув та розігнув задубілі пальці у вовняних пальчатках і обережно покуштував м’ясо, пильнуючи, щоб не торкнутися губ металевою виделкою. Печеня з ведмежатини обпекла його язик. Він ледь не засміявся — надворі, новорічної ночі, у стоградусний мороз, коли пара від подиху зависає перед ним хмаркою кристалів льоду, а обличчя глибоко ховається в тунелі з шарфів, кашкетів і «вельських перук», — він щойно обпік язика. Крозьє спробував знову, цього разу прожувавши й проковтнувши шматок.
Це був найсмачніший стейк, який він будь-коли їв, що здивувало капітана. Багато місяців тому, коли вони востаннє куштували ведмежу свіжину, приготоване м’ясо здалося гірким на смак і з якимось душком. Люди тоді отруїлися печінкою і, можливо, якимось іншим лівером. Тоді було вирішено, що м’ясо білого арктичного ведмедя вони їстимуть тільки в тому разі, коли йтиметься про виживання.
А зараз цей бенкет… ця пишна учта. Всі довкола нього в білій кімнаті й, очевидно, за вкритими парусиною барильцями, скринями та столами в прилеглих помаранчевій та фіолетовій кімнатах вгризалися в стейки. Плямкання й балачки щасливих матросів легко перекривали гуготіння полум’я в жаровні і тріпотіння парусини на вітрі, що знову здійнявся. Тут, у білій залі, мало хто послуговувався ножем та виделкою, як це належить — багато хто просто наштрикував на виделку паруючі шматки ведмежого м’яса і рвав їх зубами, але більшість їли прямо руками, навіть не знявши рукавиць. Здавалося, наче більше сотні хижаків допалися до своєї здобичі.
Що більше Крозьє їв, то голоднішим ставав. Скидалося на те, що Фітцджеймс, Рейд, Бланкі, Фарр, Літтл, Годжсон та інші навколо нього — навіть Джопсон, його стюард, який сидів за сусіднім столом разом з іншими стюардами, — поїдали м’ясо з таким самим задоволенням. Один з помічників містера Діггла, вдягнений як китайське дитинча, обходив столи, накладаючи у миски паруючі овочі з каструлі, нагрітій на одній із залізних пічок з вельбота, але консервовані овочі, навіть дуже гарячі, не йшли в жодне порівняння з чудовою ведмежою свіжиною і здавалися зовсім несмачними. Тільки те, що він був начальником експедиції, не дозволило Крозьє проштовхнутися до голови черги і вимагати добавки, коли він покінчив зі своїм величезним шматком ведмежого стейка. Обличчя Фітцджеймса втратило свій колишній меланхолійний вираз; молодий командор виглядав так, наче зараз розплачеться від щастя.
Несподівано, коли більшість матросів уже впоралися зі своїми стейками і взялися до елю, перш ніж цей хмільний напій не змерз на камінь, Перський шах, що стояв біля входу до фіолетової кімнати, почав крутити ручку музичної скриньки.
Оплески — оглушливе ляскання товстих рукавиць — залунали майже одразу після перших деренчливих звуків, які спромігся видати примітивний механізм. Багато людей з музикальним слухом на борту обох кораблів скаржилися на цей програвач — мовляв, мелодії, що видобувалися з металевих дисків, які оберталися, були нічим не кращими за фальшиве звучання вуличної катеринки, — але цю мелодію всі одразу впізнали. Десятки матросів звелися на ноги. Решта почали підспівувати, й пара з їхніх горлянок здіймалась у світлі смолоскипів, що палали за парусиновими стінами. Навіть Крозьє не зміг стримати дурнуватої посмішки, коли знайомі слова першого куплету відлунням відбилися від айсберга, що височів над ними в морозній ночі:
Капітани Крозьє та Фітцджеймс звелися на ноги і приєдналися до хору голосів, що ревіли перший приспів:
Чистий тенор молодого Годжсона вів за собою матросів, що сиділи у шести із семи кольорових кімнат, коли вони виспівували другий куплет: