— Ну ж бо! — повторював Крозьє, тягнучи Фітцджеймса за собою.
На кризі лежав непритомний матрос — юний Джордж Чамберс з «Еребуса», упізнав Крозьє, корабельний юнга, попри те, що йому вже виповнилося двадцять один, який бив у барабан під час їхнього першого похорону на кризі, — і, схоже, нікому до нього не було діла. Крозьє відпустив Фітцджеймса — тільки для того, щоб перекинути Чамберса собі через плече, — а потім знову схопив другого капітана за рукав і кинувся бігти якраз у той момент, коли полум’я обабіч перекинулося на такелаж над головою. Позаду себе Крозьє почув оглушливе сичання.
Упевнений, що це тварюка кружляє у знетямі, можливо, наштовхнувшись на крижану стіну, він розвернувся, щоб зустріти її ударом єдиного вільного кулака у рукавиці.
Величезний айсберг сичав і потріскував від жару. Здоровенні шматки відколювалися від нього і падали на кригу, зі зміїним шипінням потрапляючи у вогняний казан, який зовсім недавно був брезентовим лабіринтом.
Від картини, що відкрилася очам Крозьє, він на якусь хвилю застиг у захваті — незліченні грані айсберга, на яких витанцьовували відблиски пожежі, породжували в його уяві видиво стоповерхового казкового замку, який сяяв вогнями. Цієї миті він розумів, що хай би скільки ще прожив, більше ніколи такого не побачить.
— Френсісе, — пробурмотів капітан Джеймс Фітцджеймс, — ми маємо йти.
Стіни зеленої кімнати валилися, але вогонь лише швидше побіг по кризі. Прудкі язики полум’я вже дісталися останніх двох відділень лабіринту.
Прикриваючи обличчя вільною рукою, Крозьє кинувся вперед крізь вогонь, криками підганяючи учасників карнавального дійства, що бігли попереду нього.
Крозьє гнав приголомшених утікачів через палаючу пурпурову кімнату в синю, яка теж була охоплена полум’ям. Завивання північно-західного вітру не могло заглушити розпачливих криків чоловіків та ревища вогню і сичання криги, а язики полум’я вже шаленіли на виході з лабіринту, утворюючи суцільну вогняну стіну.
З десяток матросів, декотрі ще досі у пошматованих маскарадних костюмах, ковзалися на льоду, завмерши перед цією стіною.
— УПЕРЕД! — проревів Крозьє своїм найгрізнішим, загартованим у тайфунах командним голосом.
Дозорець на салінгу грот-щогли на висоті двісті футів над палубою міг би почути його команду за вісімдесятивузлового вітру й сорокафутових хвиль, що гуркотіли довкола них. І мав їй підкоритися.
Матроси теж підкорилися — козирнули, закричали й кинулися через полум’я поперед Крозьє, який усе ще ніс Чамберса на правому плечі й волочив за собою Фітцджеймса лівою рукою.
Вискочивши назовні, в паруючому плащі, Крозьє не зупинявся, наздоганяючи й проминаючи десятки матросів, які розбігалися вусібіч у нічній темряві. Капітан не побачив серед людей білого чудовиська, але в цьому шарварку годі було щось розгледіти — навіть при світлі вируючого полум’я, яке осявало все навколо на віддалі п’ятиста футів, — а потім він заходився скликати своїх офіцерів і намагався знайти якесь місце, куди можна було б покласти все ще непритомного Джорджа Чамберса.
Зненацька пролунали мушкетні постріли.
Це було неймовірним, неможливим, обурливим, але четверо морських піхотинців, розтягнувшись вервечкою одразу за межею освітленого полум’ям простору, опустилася на одне коліно і відкрила вогонь по натовпу людей, які бігли, охоплені панікою та жахом. То тут, то там постаті — все ще в безглуздих карнавальних костюмах — падали на кригу.
Відпустивши Фітцджеймса, Крозьє кинувся вперед, став на лінії вогню і замахав руками. Мушкетні кулі просвистіли у нього над головою.
— ПРИПИНИТИ ВОГОНЬ! РОЗЗУЙТЕ СВОЇ СРАНІ ОЧІ, СЕРЖАНТЕ ТОЗЕР! Я РОЗЖАЛУЮ ВАС У РЯДОВІ І ПОВІШУ НА РЕЇ, ЯКЩО ВИ НЕГАЙНО НЕ ПРИПИНИТЕ ЦЬОГО СРАНОГО ВОГНЮ!
Постріли замовкли.
Морські піхотинці стали струнко, узявши зброю на плече, а сержант Тозер прокричав, що біла тварюка була там, назовні, серед матросів. Вони бачили її силует, підсвічений ззаду полум’ям. У своїх щелепах вона тримала чоловіка.
Крозьє не слухав його. Криками й штурханами зганяючи в групу на кризі довкола себе моряків як з «Терору», так і з «Еребуса», відправляючи покалічених чи обпечених матросів на Фітцджеймсів корабель, бо він стояв ближче, капітан розшукував своїх офіцерів або офіцерів з «Еребуса» — будь-кого, кому він міг би віддати наказ, який необхідно було донести до натовпу переляканих матросів, які далі бігли через тороси та стикові гребені у завиваючу арктичну темряву.