Тут я подивився на капітана Фітцджеймса. Звичайно ж, будь-який докір, який капітан Крозьє адресував собі, стосувався також і командира «Еребуса», бо ж це він, а не Крозьє, наглядав за підготовкою до карнавалу. Обличчя Фітцджеймса було байдуже й бліде. Його погляд здавався неуважливим і байдужим. Думками він, здавалося, був деінде.
— Але поки настане день моїх порахунків з правосуддям, — сказав на закінчення Крозьє, — ми маємо покарати цих моряків, належно допитаних офіцерами кораблів Її Величності «Еребус» і «Терор» та визнаних такими, що винні у порушенні Корабельного статуту та в безвідповідальній поведінці, внаслідок якої життя їхніх товаришів виявилося у небезпеці. Помічник боцмана Джонсон…
І тоді дебелий Томас Джонсон, тямущий помічний боцмана з «Терору», давній товариш капітана Крозьє, який п’ять років служив разом з ним на «Терорі» під час південної полярної експедиції, вийшов зі строю і кивком голови наказав прив’язати до решітки люка першого із засуджених, Ейлмора.
Потім Джонсон поклав на діжку обтягнуту шкірою скриньку і розстебнув її фігурні мідні застібки. Всередині скринька була оббита недоречним червоним оксамитом. На дні цієї вишуканої схованки на червоному оксамиті лежало потемніле від довгого використання шкіряне руків’я й скручені «котячі хвости».
Поки два матроси міцно прив’язували Ейлмора, помічник боцмана Джонсон витягнув нагайку і випробував її, легенько ляснувши нею по своєму товстому зап’ястку. І це було зроблено не з бажання покрасуватися, але справжньою підготовкою до бридкого покарання.
Дев’ять шкіряних хвостів, про які я чув стільки корабельних жартів, хльоснули у повітрі з виразно чутним жахливим свистом. На кінці кожного хвоста були зав’язані маленькі вузлики.
Якась частина мене все ще не вірила в реальність того, що відбувалося на моїх очах. У цій залюдненій, просмерділій потом темряві нижньої палуби, з низькими бімсами над головою й підвішеним під ними усіляким спорядженням, здавалося неможливим, що Джонсон зможе вправитися з нагайкою так, щоб покарання мало бодай якийсь ефект. Я чув вислів «мало місця, щоб канчуком змахнути» ще із самого дитинства, але ніколи досі не розумів його буквального значення.
— Здійсніть покарання містера Ейлмора, — сказав капітан Крозьє.
Барабани забили короткий дріб і раптово замовкли.
Джонсон, ставши до засудженого боком, широко розставив ноги, як боксер на рингу, а потім замахнувся канчуком і стьобнув ним різким, сильним, але водночас плавним рухом руки — вузли на хвостах просвистіли менше ніж за фут від переднього ряду матросів у шерензі.
Звуку, з яким «котячі хвости» впиваються в тіло, мені не забути довіку.
Ейлмор закричав — нелюдським голосом, потім хтось казав, що таке гарчання вони чули від істоти в ебеновій кімнаті.
На худій, блідій спині матроса одразу з’явилися багряні смуги, і крапельки крові забризкали обличчя тих моряків, що стояли найближче до решітки люка, серед яких був і я.
— Один, — відрахував Чарльз Фредерік ДеВо, який після смерті помічника Роберта Орме Серджента, що сталася в грудні, перебрав на себе обов’язки першого помічника «Еребуса». Нагляд за цим покаранням належало здійснювати обом першим помічникам.
Коли боцман відвів кішку назад для наступного удару, Ейлмор знову закричав — напевно, у жахливому передчутті ще сорока дев’яти канчуків. Зізнаюсь, я похитнувся: тиснява немитих тіл, запах крові, відчуття ув’язнення в тьмяному, смердючому мороці нижньої палуби забили мені памороки. Це було справжнісіньке пекло. І я був усередині нього.
Після того, як канчук вдев’яте пройшовся його спиною, стюард знепритомнів. Капітан Крозьє жестом наказав мені пересвідчитися, що матрос під тортурами ще дихає. Він дихав. За нормальних обставин, як я дізнався пізніше, другий помічник мав вилити на жертву екзекуції відро води, щоб привести його до тями і він витерпів усю решту ударів. Але того ранку на нижній палубі «Еребуса» не було води. Вся вода замерзла. Навіть яскраві краплі крові на спині Ейлмора змерзалися в багряні кульки.