Ейлмор був непритомним, але екзекуція тривала.
Після п’ятдесяти канчуків Ейлмора відв’язали і віднесли на корму до колишньої каюти сера Джона, яка все ще використовувалася як лазарет для постраждалих під час карнавалу. Там на койках лежали восьмеро чоловік, включаючи Девіда Лейса, який все ще не реагував на довкілля, залишаючись таким відтоді, як на початку грудня на містера Бланкі напало те чудовисько.
Я почав було пробиратися на корму, щоб супроводжувати Ейлмора, але капітан Крозьє знаком наказав мені повернутися в стрій. Очевидно, протокол вимагав, щоб усі члени екіпажу були присутніми на екзекуції до цілковитого її закінчення, навіть якщо Ейлмор стече кров’ю через мою відсутність.
Наступним був Магнус Менсон. Велетенський матрос дав другим помічникам прив’язати себе до решітки люка. Якби велетень надумав опиратися, я не маю навіть найменшого сумніву, що подальший безлад і кровопролиття перевершили б усе те, що коїлося новорічної ночі в семи різнобарвних відсіках лабіринту.
Проте він не опирався. Наскільки я міг судити, помічник боцмана Джонсон шмагав його спину з тією самою невблаганною силою, як і Ейлмора, — не більшою і не меншою. Кров порснула після першого ж удару канчука. Менсон не закричав. Він вчинив набагато гірше. Він розплакався, як мала дитина. Ридма заридав. Але після всього пішов до лазарету сам, у супроводі двох матросів, сильно згинаючись, утім, як і завжди, щоб не зачепити головою бімсів. Коли він проходив повз мене, я помітив клапті шкіри і шматки плоті, що звисали з його спини там, де удари канчука лягли навхрест.
Гіккі, найдрібніший з трьох покараних, під час довгої екзекуції не зронив і звуку. Його вузьку спину посікли на смуги ще щедріше, ніж в інших двох, але він навіть не зойкнув. І не смикнувся. Хирлявий помічник купора, здавалося, ширяв думками десь далеко від решітки люка, поза палубою над головою, в яку втупився лютим поглядом, і єдиною його реакцією на жахливе шмагання був судомний схлип після кожного з п’ятдесяти ударів канчука.
Він пішов на корму до тимчасового лазарету сам, відмовившись від допомоги двох матросів, які його супроводжували.
Капітан Крозьє оголосив, що покарання було виконано належним чином згідно з Корабельним статутом, і розпустив людей. Перш ніж піти на корму, я на кілька хвилин вибіг на верхню палубу, щоб подивитися, як вирушають додому моряки з «Терору». Вони спустилися по крижаній рампі й розпочали довгий шлях до свого корабля в темряві ночі, проминувши згарище лабіринту на підтопленій кризі. Крозьє і його старший офіцер, лейтенант Літтл, замикали стрій. Ніхто з більш ніж сорока матросів не промовив жодного слова, перш ніж вони зникли за межами невеликого круга, освітленого ліхтарями «Еребуса».
Вісім матросів залишилися як така собі товариська охорона, щоб супроводити Гіккі та Менсона, коли вони будуть готові повернутися на «Терор».
Я поквапився вниз до нового лазарету, щоб подбати про моїх нових пацієнтів.
Окрім як промити і забинтувати їхні рани, я нічого більше не міг для них зробити — кішка залишила жахливі глибокі рвані садна на спині кожного, шрами від яких, гадаю, залишаться назавжди. Менсон уже не плакав, а коли Гіккі різко наказав йому припинити шморгати носом, велетень одразу так і зробив. Гіккі мовчки витерпів мої процедури і грубо наказав Менсону вдягтися і йти за ним.
Ейлмор, стюард, був просто розчавлений покаранням. З тої хвилини, як Ейлмор опритомнів, він, за словами молодого Генрі Ллойда, мого теперішнього помічника, стогнав та голосно плакав. Він продовжував стогнати і плакати, коли я промивав і перебинтовував його рани. Він усе ще жалюгідно стогнав і, здавалося, не міг встояти на ногах, коли кілька інших унтер-офіцерів — літній Джон Брідженс, приписаний до офіцерів стюард, містер Гоер, капітанський стюард, містер Бел, скарбник, і Семуель Браун, помічник боцмана, — прибули, щоб допомогти йому дістатися до каюти.
Я чув стогони і зойки Ейлмора весь час, поки його вели, а радше, майже несли на руках, вниз по коридору до його крихітної каюти, розташованої по правому борту за головним трапом, між тепер порожньою вигородкою Вільяма Фоулера та моєю власною, і я знав, що, очевидно, слухатиму Ейлморові плачі через тонку переділку впродовж усієї ночі.
— Містер Ейлмор багато читає, — сказав Вільям Фоулер зі своєї койки в лазареті.
Стюрд скарбника отримав серйозні опіки і жахливе каліцтво карнавальної ночі, але жодного разу за всі чотири дні, коли я накладав шви на його рани або видаляв клапті шкіри, не зойкнув від болю. З ранами й опіками на спині та на животі, Фоулер намагався спати на боку, але жодного разу не поскаржився Ллойду чи мені.