Зараз Крозьє віддав би усе на світі за цю заряджену порохом та споряджену кулею зброю. Цей біль був нестерпним. Ці думки були нестерпними.
Його бабуся з боку покійного неоплаканого батька, Мемо Мойра, була вигнанкою, яку відкинули, якої цуралися в родині Крозьє. У свої вісімдесят, коли Крозьє ще був дитиною, Мемо жила за два села від них — неосяжній, незбагненній та неподоланній для хлопця відстані, — і сім’я його матері не тільки не запрошувала її на родинні свята, але й не згадувала про її існування.
Вона була католичкою. Вона була відьмою.
Крозьє почав потайки навідуватися в її село, добираючись на попутних возах, запряжених низькорослими конячками, коли йому виповнилося десять. Через рік він уже ходив зі своєю бабусею в ту дивну сільську католицьку церкву. Його мати, тітка й бабуся з боку матері померли б на місці, якби про це довідалися. Добропристойна англіканська гілка його родини зреклась би його, вигнали б з дому й зневажала б його так само, як зневажали його Військово-морське міністерство й Арктична рада всі ці роки — лише за те, що він ірландець. І простолюдин.
Мемо Мойра вважала його особливим. Вона казала йому, що він має дар ясновидіння, називаючи його другим зором.
Ця думка не бентежила юного Френсіса Роудона Мойру Крозьє. Він любив таємничу атмосферу католицької служби — високий священик бундючно походжав, як ворон на мертвечині, і вимовляв магічні заклинання мертвою мовою; миттєве диво євхаристії, що повертало мертвих до життя, коли вірні, причастившись плоттю і кров’ю Христовою, поєднувалися з Ним; запах ладану і містичні співи. Одного разу, коли йому було вже дванадцять, незадовго до того, як він утік з дому, він сказав Мемо, що хотів би стати священиком, а стара жінка розсміялася своїм гучним хрипким сміхом і наказала викинути ті дурниці з голови.
— Бути священиком — така сама буденна й марна справа, як бути ірландським п’яничкою. Скористайся натомість своїм даром, юний Френсісе, — сказала вона. — Користуйся своїм другим зором, яким був наділений мій рід упродовж багатьох десятків поколінь. Це допоможе тобі дістатися таких місць і бачити такі речі, яких не бачив ще жоден на цій землі.
Юний Френсіс не вірив у ясновидіння. Десь у той самий час він зрозумів, що також не вірить і в Бога. Він пішов у море. Він вірив всьому, чого навчився й що побачив там, і часом речі, які він осягав і бачив, були справді дивовижними.
Крозьє колихався на хвилях нудоти, раз у раз піднімаючись на гребені болю. Він пробуджувався, тільки щоб поригати у відро, яке Джопсон, його стюард, залишав біля нього й щогодини виносив. У нього боліла порожнина всередині його єства, де раніше, він був певен, перебувала його душа, поки не попливла геть по морю віскі, випитого впродовж десятиліть. Усі ці дні й ночі, валяючись у холодному поту на морозних простирадлах, він знав, що зрікся б свого звання, своєї честі, своєї матері, своїх сестер, імені свого батька і пам’яті про Мемо Мойру за одну лише склянку віскі.
Корабель стогнав, бо його продовжувала невблаганно чавити невпинна крига, Крозьє стогнав, бо його демони продовжували невблаганно чавити його холодом, гарячкою, болем, нудотою й смутком. Він відрізав шестидюймову смужку зі старого паска і прикушував її в темряві, щоб не стогнати вголос. Але все одно він стогнав.
Він усе уявляв. Він усе бачив.
Леді Джейн Франклін у своїй стихії. Зараз, коли вже три з половиною роки не надходить жодної звістки від її чоловіка, вона у своїй стихії. Леді Франклін нестримна. Леді Франклін, удова, що відмовляється бути вдовою. Леді Франклін, покровителька й свята Арктики, яка вбила її чоловіка… Леді Франклін, яка ніколи не визнає цього факту.
Крозьє бачив її так ясно, наче в нього справді відкрився дар ясновидіння. Леді Франклін ніколи не виглядала прекраснішою, ніж зараз, у своїй рішучості, у своєму небажанні побиватися, у своїй впевненості, що її чоловік живий і що експедиція сера Джона неодмінно буде знайдена і порятована.
Минуло понад три з половиною роки. Командування флоту знає, що сер Джон узяв на борт «Еребуса» і «Терору» запасів продовольства на три роки за нормального раціону і що він мав з’явитися поблизу Аляски влітку 1846 року, щонайпізніше — у серпні 1847 року.
Леді Джейн напевно вже розворушила і спонукала до дії інертний флот і сонний парламент. Крозьє немов навіч бачив, як вона пише листи до Адміралтейства, листи до Арктичної ради, листи своїм друзям і колишнім залицяльникам, що сидять у парламенті, листи до королеви і, звісно ж, щоденні листи до свого мертвого чоловіка, які вона пише своїм досконалим твердим почерком, запевняючи покійного сера Джона, що знає — її любий живий, вона з нетерпінням очікує на зустріч з ним, яка неодмінно відбудеться. Він чудово уявляв, наче бачив це на власні очі, як вона розповідає цілому світові про все зроблене нею. Вона надсилає грубі пачки й фоліанти листів до сера Джона з першими рятувальними кораблями вже зараз… з військовими кораблями, звичайно ж, але також — цілком можливо — з приватними кораблями, найнятими чи то за гроші з особистих статків Леді Джейн, які помітно зменшилися, чи то на доброчинні пожертвування занепокоєних багатих друзів.