Він бачив вісім кораблів — шість британських і два американські, — які скупчилися на віддалі кількох миль один від одного на якірних стоянках в майже цілком замерзлих бухтах, що нагадували Крозьє бухти поблизу острова Девон або, можливо, біля острова Корнволліс. Схоже на кінець арктичного літа, ймовірно, останній його тиждень, за кілька днів перед раптовим похолоданням, коли вдарять морози і всі вони опиняться у крижаному полоні. Крозьє мав відчуття, що це картинка з майбутнього, яке настане за два чи три роки після жахливого теперішнього 1848 року. Чому всі вісім кораблів, посланих на порятунок зниклої експедиції Франкліна, зійшлися докупи в одній точці, замість того щоб розійтися віялом на тисячах квадратних миль Арктики у пошуках її слідів, Крозьє не мав жодних припущень. Це просто омана, спричинена токсичним психозом.
Розмір кораблів був найрізноманітніший — від невеличкої шхуни і суденця розміром з яхту, залегких для такої серйозної роботи, до 144-тонного та 81-тонного американських кораблів і дивного для ока Крозьє 90-тонного лоцманського бота, нашвидкуруч переобладнаного для арктичного плавання. Там також було кілька британських військових кораблів і парових крейсерів. У своїй гарячковій уяві Крозьє бачив назви цих кораблів: «Едванс» і «Ріск’ю» — ті, що під американським прапором, «Принц Альберт» — колишній лоцманський бот, а також «Леді Франклін» на чолі англійської ескадри, що стояла на якорях. Два судна у свідомості Крозьє пов’язуються зі старим Джоном Россом — маломірна шхуна «Фелікс» та геть недоречна тут яхта «Мері». І нарешті, там було два справжні судна Королівського військово-морського флоту — «Ессістенс» та «Інтерпід». Наче дивлячись на них очима арктичного крячка, що ширяє у височині, Крозьє бачив, що всі вісім цих кораблів товчуться на межах сорока миль одне від одного: два менші британські судна стоять біля острова Гриффін над протокою Барроу, чотири англійські кораблі — у затоці Ессістенс на південному кінці Корнволлісу, а два американські кораблі — далі на північ, одразу за східним вигином острова Корнволліс, через протоку Веллінгтона від місця першої зимової якірної стоянки сера Джона на острові Бічі. Жоден з них і на двісті п’ятдесят миль не наблизився до далекої точки на південному заході, де «Еребус» і «Терор» потрапили в крижану пастку.
За хвилину туман чи хмари розійшлися, і Крозьє побачив шість із цих суден заякореними в межах чверті милі одне від одного одразу за вигином берегової лінії маленького острова.
Крозьє бачив матросів, що біжать по замерзлій ріні під прямовисною чорною стіною бескиду. Люди схвильовані. Здавалося, він чув їхні крики, що лунали у морозному повітрі. Він був певен, що це острів Бічі. Вони знайшли обвітрені дерев’яні надгробки й могили кочегара Джона Торрінгтона, матроса Джона Гартнелла й рядового морської піхоти Вільяма Брайні.
Хай би якого близького майбутнього стосувалася ця подія, що примарилася в гарячковому маренні, Крозьє розумів, що йому та іншим морякам з «Еребуса» й «Терору» вона нічим не зарадить. Сер Джон залишив острів Бічі з бездумною поспішністю, вирушивши у плавання під вітрилами та під парами першого ж дня, коли крига стала достатньо поступливою, щоб дозволити кораблям покинути якірну стоянку. Після дев’яти місяців зимівлі на острові експедиція Франкліна навіть не залишила записки, в якій би було зазначено, в якому напрямку вони відпливають.
Тоді Крозьє розумів, що сер Джон не вважав за потрібне інформувати Адміралтейство, що він відпливає на південь, виконуючи отриманий наказ. Сер Джон завжди підкорявся наказам і вважав, що Адміралтейство має знати, що так само він вчинить і цього разу. Але лишалося фактом те, що після дев’яти місяців на острові — після побудови на березі належного каїрна і навіть залишаючи пірамідку з наповнених галькою консервних банок Ґолднера, що було свого роду жартом, в каїрн не заклали повідомлення, що суперечило інструкціям. Адміралтейство й Служба географічних досліджень спорядили експедицію Франкліна двома сотнями герметичних мідних циліндрів спеціально для того, щоб вони залишали в них послання з повідомленням про своє місцеперебування і напрямок подальшого руху вздовж усього шляху своїх пошуків Північно-Західного проходу, а сер Джон використав… один: надаремний циліндр, відправлений на Землю Короля Віляма за двадцять п’ять миль на південний схід від місця, де вони зараз перебувають, закладений за кілька днів до загибелі сера Джона 1847 року.