На острові Бічі — нічого.
На острові Девон, який вони досліджували на своєму шляху, — нічого.
На острові Гриффін, де вони шукали бухти, — нічого.
На острові Корнволліс, який вони обійшли довкола, — нічого.
На острові Сомерсет, на острові Принца Вельського та острові Вікторії, вздовж яких вони йшли під вітрилами на південь усе літо 1846 року, — нічого.
І зараз, у його маренні, рятувальники на шести кораблях, над якими нависла загроза також вмерзнути в лід, спрямували свій погляд на північ, до протоки Веллінгтона, ще не повністю скутої кригою, і Північного полюса. Острів Бічі не дав їм жодної підказки. І Крозьє зі своєї магічної високої польоту арктичного крячка побачив, що протока Піл Зунд на півдні, вниз по якій «Еребус» і «Терор» пройшли півтора року тому під час тої короткої літньої відлиги, була зараз, цього прийдешнього літа, скута твердою білою бронею на всьому відтинку, видимому морякам з острова Бічі та тим, що пливуть від протоки Барроу.
Вони ніколи навіть не розглядали можливість того, що Франклін міг піти тим шляхом… що він міг виконати наказ. Їхні зусилля — звідтоді й на всі наступні роки, відколи Крозьє бачив їх, вмерзлими в кригу протоки Ланкастер Зунд, — будуть спрямовані на пошуки в північному напрямку. Згідно з додатковими інструкціями сер Джон, якщо він не зможе продовжувати рухатися на південь, щоб пройти Північно-Західним проходом, має повернути на північ, пробитися через гіпотетичні забереги і вийти у ще гіпотетичніше Відкрите Полярне море.
Крозьє своїм зболеним серцем знав, що капітани і екіпажі цих восьми рятувальних кораблів усі дійшли висновку, що Франклін пішов на північ, — хоча насправді він поплив у геть протилежному напрямку.
Він прокинувся посеред ночі. Його розбудив власний стогін. У каюті було світло — горів ліхтар, але його очі не могли терпіти світла, тож він намагався зрозуміти, що відбувається, за самими лише болісно-пекучими доторками до тіла і звуками, що терзали слух. Двоє чоловіків — його стюард, Джопсон, і корабельний лікар, Гудсер, — шматують на ньому брудну, просякнуту потом нічну сорочку, обмивають його у чудотворно теплій воді і обережно одягають на нього чисту сорочку й шкарпетки. Один із них намагається погодувати його супом з ложки. Крозьє блює рідкою вівсянкою, але вміст його повного по вінця відра для блювотиння замерз на камінь, і він неясно усвідомлює, що ті двоє драять підлогу. Вони примушують його випити трохи води, і він знесилено падає на холодні простирадла. Хтось вкриває його теплою ковдрою — теплою, сухою, незамерзлою ковдрою, — і йому хочеться заплакати від вдячності. Ще йому хочеться заговорити, але він знову провалюється у вир своїх видінь і не може дібрати чи вимовити жодного слова, перш ніж знову забуває їх усі.
Він бачить чорнявого хлопчика із зеленуватою шкірою, скрученого у ковтюшок під цегляною стіною кольору сечі. Крозьє знав, що цей хлопчик — епілептик з притулку, з якоїсь психіатричної клініки чи божевільні. В хлопця не рухалося нічого, крім його темних очей, які постійно сіпалися, як у рептилії. Та це ж я.
І щойно Крозьє подумав так, як одразу зрозумів, що це не його страх. Це жахіття якоюсь іншого чоловіка. Він на мить проник у чужий розум.
Йому привиділася Софія Крекрофт. Крозьє застогнав, закусивши ремінця. Він бачив її оголеною, вона палко притискалася до нього у ставку Качкодзьоба. Він бачив її холодною та відстороненою на кам’яній лавці в резиденції губернатора. Він бачив її, як вона стояла й махала рукою — не йому — у своїй синій шовковій сукні на причалі Ґрінхайта того травневого дня, коли «Еребус» і «Терор» вирушали у плавання. Зараз він бачив її такою, якою ніколи не бачив раніше — майбутню Софію Крекрофт, яка прийшла у його сьогодення, — гордою, зажуреною, в глибині душі задоволеною можливістю бути вбитою горем, оновленою та заново народженою вірною помічницею, компаньйонкою та стенографісткою своєї тітки леді Джейн Франклін. Вона скрізь супроводжувала леді Джейн — дві невгамовні жінки, як називала їх преса. Софія, майже так само, як її тітка, завжди дуже рішуча, сповнена надії, палка та жіночна, ба навіть ексцентрична, ладна іти на компроміс з усім світом, якщо це порятує сера Джона Франкліна. Вона ніколи не згадає імені Френсіса Крозьє, навіть подумки. Це, одразу зрозумів він, найкраща роль саме для Софії: безстрашної, владної, впевненої у тому, що у неї є право вимагати, здатної десятиліттями кокетувати, маючи бездоганне виправдання своєму небажанню приймати шлюбні пропозиції чи відгукуватися на освідчення в коханні. Вона ніколи не вийде заміж. Вона мандруватиме світом разом з леді Джейн, ніколи публічно не полишаючи надії на те, що зниклого сера Джона знайдуть, але — навіть після того, як справжня надія помре, — все ще втішаючись увагою, симпатіями, владою і становищем, які надавало їй це відкладене вдівство.