Крозьє намагався проблюватися, але його шлунок був порожнім уже кілька годин або й днів. Він тільки скрутився під ковдрою калачиком, страждаючи від судом.
Він опинився у темній вітальні невеликого затишного будинку на американській фермі в Гіддесдейлі, штат Нью-Йорк, десь за двадцять миль на захід від Рочестера. Крозьє ніколи не чув ні про Гіддесдейл, ні про Рочестер, що в штаті Нью-Йорк. Він знав, що це відбувається навесні 1848 року, можливо, всього за кілька тижнів від його сьогодення. Крізь щілину між запнутими важкими портьєрами видно спалахи блискавок за вікном. Грім стрясає будинок.
— Мамо, ходи сюди! — кричить одна з двох дівчаток, що сидять за столом. — Я переконана, що тобі це здасться цікавим.
— Мені це здасться жахливим, — відповідає мати, неохайна жінка середніх ліг з глибокою вертикальною зморшкою, що ділить навпіл її лоб від туго стягнутого у вузол сивуватого волосся до густих насуплених брів. — Сама не збагну, чому я піддалася на ваші вмовляння.
Крозьє міг тільки дивуватися з цілковитої потворності американської сільської говірки. Більшість американців, яких він знав, були матросами американських військових кораблів або китобоями.
— Швидше, мамо!
Дівчина, що звертається до своєї матері таким владним тоном, — це 15-річна Маргарет Фокс. Вона скромно вдягнена, приваблива своєю манірною, дещо дурнуватою посмішкою і не особливо кмітлива, як майже всі з тих небагатьох американок, з якими Крозьє знайомили в товаристві. Інша дівчинка за столом — одинадцятирічна сестра Маргарет Кетрін. Молодша дівчинка, бліде обличчя якої ледь видно в мерехтливому світлі свічки, більше схожа на свою матір — від темних брів, до надто тугого вузла волосся й до ледь помітної морщинки на лобі.
У щілині між запорошеними портьєрами видно спалахи блискавок.
Мати й двоє дівчаток узялися за руки довкола круглого дубового столу. Крозьє помітив, що мереживна серветка на столі пожовкла від старості. Всі троє заплющили очі. Від удару грому заколихалося полум’я єдиної свічки.
— Чи є тут хтось? — запитує п’ятнадцятирічна Маргарет.
Гуркітливий гучний стук. Не удар грому, але різкий звук, наче хтось вдарив по дереву молотком-киянкою. Руки всіх на виду.
— О Боже! — вигукнула мати, вочевидь готова затулити руками рота від страху. Дві доньки міцно тримають її, не даючи розірвати кола. Стіл скрипить від їхньої шарпанини.
— Ти наш провідник сьогодні? — запитує Маргарет.
Гучний СТУК.
— Ти прийшов, щоб заподіяти нам якусь шкоду? — запитує Кейті.
Два СТУКИ, гучніші за попередні.
— Бачиш, мамо? — шепоче Меггі. Знову заплющивши очі, вона каже театральним шепотом: — Провіднику, чи ти не той самий добрий містере Сплітфут, який спілкувався з нами вчора вночі?
СТУК.
— Спасибі тобі, що минулого вечора ти переконав нас, що ти насправді містер Сплітфут, — продовжувала Меггі, промовляючи так, ніби впала у транс. — Спасибі тобі, що розповів матері подробиці про її дітей, назвав вік кожного з нас і згадав про шосту дитину, яка померла. Ти відповідатимеш сьогодні на наші запитання?
СТУК.
— Де експедиція Франкліна? — спитала мала Кейті.
— СТУК СТУК СТУК стук стук стук стук СТУК СТУК стук СТУК СТУК…
Стук зривав з півхвилини.
— Це і є той спіритичний телеграф, про який ти казала? — прошепотіла мати.
Меггі шикнула на неї. Удари увірвалися. Крозьє бачив, ніби проникаючи поглядом крізь дерев’яну стільницю й вовняну тканину спідниць, що в обох дівчаток напрочуд рухливі суглоби, і вони під столом по черзі клацають пальцями ніг. Це був дивовижно гучний звук як для таких маленьких пальчиків.
— Містер Сплітфут каже, що сер Джон Франклін, якого, як пишуть у газетах, всі шукають, почувається добре, так само як і його люди, але всі вони дуже налякані, залишаються на своїх кораблях, вмерзлих у кригу біля острова, розташованого за п’ять днів ходу на південь від того місця, де вони зупинялися на зимівлю першого року своєї подорожі, — речитативом виголошувала Меггі.
— Там, де вони зараз, дуже темно, — додала Кейті.
І знову почався стук.
— Сер Джон просить свою дружину, Джейн, не турбуватися про нього, — переклала Меггі. — Він каже, що скоро вони зустрінуться — на тому світі, якщо не на цьому.
— О Боже! — знову вигукнула місіс Фокс. — Ми повинні покликати Мері Редфілд та містера Редфілда, і Лі, звісно, і містера та місіс Дюслер, і місіс Гайд, і містера та місіс Джевелл…