— Шшшш! — зашипіла Кейті.
СТУК СТУК СТУК стук стук стук стук СТУК
— Провідник не хоче, щоб ти розмовляла, коли він веде нас, — прошепотіла Кейті.
Крозьє застогнав і закусив свій шкіряний ремінець. Корчі, які розпочалися в його шлунку, тепер проймали все тіло. Щойно він трясся від холоду, а наступної миті вже скидав із себе ковдри.
Він бачив чоловіка, одягненого ескімосом — хутряна парка, високі хутряні унти, хутряний каптур, як у леді Сайленс. Але цей чоловік стояв на театральному помості перед вогнями рампи. Було дуже жарко. За спиною чоловіка на заднику були намальовані крига, айсберги й зимове небо. Сцену встилав фальшивий білий сніг. На ньому лежали, висолопивши язики, чотири перегріті собаки тієї породи, яку використовують ґренландські ескімоси.
Бородатий чоловік у важкій парці промовляв з поцяткованого білим помосту:
— Сьогодні я звертаюся до вашої людяності, не до ваших гаманців. — Його американський акцент дратував слух Крозьє так само неприємно, як і акцент тих дівчаток-підлітків. — І я їздив до Англії, щоб поговорити з леді Франклін особисто. Вона побажала успіху нашій наступній експедиції — можливій, звісно, тільки якщо ми зберемо необхідну суму грошей тут, у Філадельфії, в Нью-Йорку та Бостоні для спорядження експедиції, — і сказала, що матиме за честь, якщо сини Сполучених Штатів повернуть додому її чоловіка. Тож сьогодні я прошу вас про великодушність, але тільки заради людяності. Я прошу про це іменем леді Франклін, і в ім’я її втраченого чоловіка, в надії принести славу Сполученим Штатам Америки…
Крозьє знову бачить чоловіка. Бородатий парубок уже без парки, лежить голий у ліжку готелю «Юніон» у Нью-Йорку з дуже молодою голою жінкою. Ніч дуже спекотна, тож вони відкинули ковдри. Й жодних слідів їздових собак.
— Хай би якими були мої вади, — казав чоловік тихим голосом, бо вікно й фрамуга були відчинені в нью-йоркську ніч, — я принаймні кохаю тебе. Навіть якби ти була імператрицею, люба Меггі, а не нікому не відомим дівчиськом, що займається непевними сумнівними справами, все було б так само.
Крозьє зрозумів, що молода гола жінка — Меггі Фокс. Тільки на кілька років старша. Вона все ще приваблива своєю американською манірністю.
Мері говорила голосом, набагато лункішим і глибшим, ніж той підлітковий владний голос, який Крозьє чув раніше.
— Докторе Кейн, ви знаєте, що я кохаю вас.
Чоловік похитав головою. Від узяв зі столика біля ліжка люльку і вивільнив свою ліву руку з-під голови дівчини, щоб набити люльку тютюном і підкурити.
— Меггі, люба, я чую ці слова, які промовляє твій маленький брехливий ротик, відчуваючи твоє волосся, що спадає мені на груди, і хотів би повірити їм. Але ти не можеш скочити вище своєї голови, золотце. Ти маєш багато рис, які піднімають тебе над твоїм ремеством, Меггі… ти вишукана й приваблива і, при належному вихованні, була б невинною й природною. Але ви не гідні моєї постійної прихильності, міс Фокс.
— Не гідна… — повторила Меггі. Крозьє зараз не бачив її чудових очей, які вражали не менше, ніж її пишні груди, але вони мали б наповнитися слізьми.
— Нам судилося різне, дитинко, — сказав доктор Кейн. — Пам’ятай, що у мене також є власні сумні обставини, які мене переслідують, як тебе переслідують менші сестри й матір. Я так само відданий своєму покликанню, як ти, бідолашна дитино, віддана своєму, якщо такі театральні спіритичні нісенітниці можна назвати покликанням. Просто пам’ятай, що доктор Кейн, дослідник арктичних морів, кохав Меггі Фокс, майстриню спіритичного стукоту.
Крозьє прокинувся в темряві. Він не розумів, де і в якому часі він перебував. Його каюта поринула в темряву. Корабель, здається, теж. Шпангоути стогнуть — чи це відлуння його власних стогонів упродовж останніх годин і днів? Дуже холодно. Тепла ковдра, якою його, здається, вкрили Джопсон з Гудсером, зараз уже волога та промерзла, як решта постелі. Лід стогне за бортами корабля. Корабель відповідає стогонами стисненого дуба й холодного напруженого заліза.
Крозьє хотів підвестися, але виявилося, що він надто ослаблений і голодний, щоб поворухнутися. Він може хіба що ледь ворушити руками. Біль та марення накотилися на нього і понесли, як на гребені хвилі.
Обличчя людей, яких він знав, або був знайомий з ними, або бачив у Службі географічних досліджень.
Ось Роберт МакКлур, один з найбільш підступних та амбітних людей, яких будь-коли знав Крозьє, — ще один ірландець, сповнений рішучості досягти успіху в англійському суспільстві. МакКлур був на палубі корабля, застряглого серед криги. Довкола здіймалися крижані кручі й прямовисні кам’яні скелі заввишки шість чи сім сотень футів. Крозьє ніколи не бачив нічого подібного.