Відкрита шлюпка й скелети зникли, й тепер Крозьє вже лежав у крижаній печері поряд з голою Софією Крекрофт.
Ні, це не Софія. Крозьє змигнув, відчуваючи, як ясновидіння Мемо Мойри пропалює наскрізь його хворий мозок, мов напад пропасниці, і одразу побачив, що поруч з ним гола леді Сайленс. Вони загорнуті в хутра і лежать на чомусь на кшталт снігового чи крижаного прискалка, освітлені миготливим полум’ям олійної лампи. Вигнуту стелю зроблено з блоків криги. Пипки на грудях Сайленс коричневі, а її волосся довге й дуже чорне. Вона зіперлася на лікоть і дивиться на Крозьє з якоюсь ревністю.
— Ти бачиш мої сни? — запитує вона, не рухаючи губами і не розтуляючи рота. І говорить вона не англійською. — А я бачу твої?
Крозьє відчув її всередині свого мозку й серця. Це було як ковток найкращого віскі, яке він будь-коли куштував.
А потім прийшов найжахливіший з усіх кошмарів.
Цей незнайомець, цей покруч МакКлінтока і когось на ім’я Гобсон, тепер дивився не на відкриту шлюпку з двома скелетами, але спостерігав за юним Френсісом Роудоном Мойрою Крозьє, коли він таємно прийшов на католицьку месу зі своєю бабцею відьмою Мемо Мойрою.
Однією з найбільших таємниць в житті Крозьє був цей вчинок — він не тільки пішов на заборонену службу з Мемо Мойрою, але й взяв участь в обряді католицького причастя, у найбільш висміюваній і забороненій святій євхаристії.
Але постать МакКлінтока-Гобсона стояла там, як вівтарний служка, коли тремтливий Крозьє — знову дитина, а не пошрамований чоловік у свої п’ятдесят — підходив до олтарних перил, ставав навколішки, закидав назад голову, відкривав рота й висолоплював язика за забороненою облаткою — тілом Христовим, що було чистісіньким транссубстанційованим канібалізмом для його родини та всіх інших дорослих мешканців села. Але дещо було дивним. Сивий священик височів над ним, а з його білої ряси стікала вода на підлогу, перила вівтаря і на самого Крозьє. І цей священик був завеликий навіть з погляду дитини — величезний, мокрий, м’язистий, вайлуватий, він відкидав тінь на причасника, що стояв навколішках. Він не був людиною.
І Крозьє стоїть голий навколішки, закинув голову, заплющив очі й висунув язика для таїнства святого причастя.
Священик, що нависав над ним і з якого стікала вода, не мав у руці облатки. В нього взагалі не було рук. Мокрий привид перегнувся через перила вівтаря, низько схилився над ним і роззявив свою власну нелюдську пащеку, наче це Крозьє став хлібом жертовним.
— Господи кусе, Боже всемогутній!
— Він повернувся до нас, — сказав доктор Гудсер містерові Джопсону.
Крозьє застогнав.
— Сер, — звернувся лікар до Крозьє, — ви можете сісти? Можете розплющити очі й сісти? От і добре, капітане.
— Який зараз день? — прохрипів Крозьє. Тьмяне світло, що проникало з відчинених дверей, і ще тьмяніше світло олійної лампи з прикрученим ґнотом було для його чутливих очей, як болючий сонячний вибух.
— Сьогодні вівторок, одинадцятий день січня, капітане, — сказав стюард. А за мить додав: — Рік від Різдва Христового тисяча вісімсот сорок восьмий.
— Ви дуже хворіли увесь тиждень, — сказав лікар. — Кілька разів протягом останніх днів мені здавалося, що ми вас втратили.
Гудсер дав йому попити.
— Я марив, — прийшов до тями Крозьє, сьорбнувши крижаної води. Він відчув власний сморід, яким просочилася промерзла постільна білизна.
— Останні кілька годин ви стогнали дуже голосно, — сказав Гудсер. — Ви пам’ятаєте бодай щось зі свого малярійного марення?
Крозьє пам’ятав тільки відчуття польоту й невагомості у своїх снах, а водночас і відчуття важкості видінь, які щезли, як клапті туману, пошматовані сильним вітром.
— Ні, — сказав він. — Містере Джопсон, будьте ласкаві принести мені гарячої води для вмивання. Ви зможете допомогти мені поголитися? Докторе Гудсер…
— Так, капітане?
— Чи не могли б ви сходити на ніс і переказати містерові Дігглу, що його капітан цього ранку хоче отримати дуже ситний сніданок?
— Зараз шоста склянка вечора, капітане, — сказав лікар.
— Менше з тим, я хочу дуже ситно поснідати. Галети. Картоплю, якщо залишилася. Каву. Якусь свинину — бекон, якщо в нього є.
— Єсть, сер.
— І ще, докторе Гудсер, — сказав він лікареві, який уже був рушив до виходу. — Чи не були б ви також такі ласкаві попросити лейтенанта Літтла прийти до мене з рапортом про події, які трапилися за тиждень, коли я нездужав, а також передати йому, щоб приніс мою… річ.