Але він також любив Джона Брідженса.
Ще до закінчення п’ятирічної дослідницької місії корабля «Бігл» Брідженс — спочатку примірявши на себе роль наставника з неохотою, але врешті-решт вражений палкою наполегливістю юного марсового гардемарина — навчив Гаррі читати й писати не тільки англійською, але також грецькою, латиною й німецькою. Він познайомив його з основами філософії, історії та природознавства. Більше того, Брідженс навчив кмітливого молодого чоловіка думати.
Через два роки після цього рейсу Пеґлар розшукав старшого чоловіка в Лондоні — 1838 року берегове життя Брідженса, як і більшості службовців флоту, затяглося — і попросив продовжити науку. На той час Пеґлар був уже фор-марсовим старшиною на кораблі Її Величності «Вандерер».
Під час цих місяців «сидіння на березі» й подальшого навчання близька дружба двох чоловіків переросла у щось таке, що більше нагадувало стосунки коханців. Відкриття, що він здатен витворяти такі речі, вразило Пеґлара — спочатку він перелякався, але потім був змушений переглянути всі аспекти свого життя, його сенсу, моралі та віри. Те, що йому відкрилося, збентежило молодого чоловіка, але, на його подив, не змінило уявлення про те, хто такий Гаррі Пеґлар. І ще більше вразила його та обставина, що це саме він, а не старший чоловік, спровокував фізичну близькість.
Інтимний аспект їхньої дружби зберігався тільки кілька місяців і закінчився за взаємною згодою, зокрема і через тривалу відсутність Пеґлара, який ходив у плавання на «Вандерері» аж до 1844 року. Але їхня дружба не постраждала. Пеґлар почав писати довгі філософські листи колишньому стюардові, виводячи всі слова задом наперед — остання літера останнього слова в кожному реченні тепер була першою і великою. Переважно через те, що почерк колишнього неписьменного старшини був таким жахливим, в одному з листів у відповідь Бріггенс зауважив: «Гаррі, твоя дитяча забавка писати задом наперед, як Леонардо, робить прочитання майже неможливим». Зараз Пеґлар вів записи у своєму журналі такою само подобою шифру.
Ніхто з них не сказав іншому, що звернувся до Служби географічних досліджень з проханням про участь в експедиції сера Джона Франкліна, яка вирушала на пошуки Північно-Західного проходу. Обидва були неабияк здивовані, коли за кілька тижнів перед відплиттям побачили імена один одного в офіційному списку особового складу. Пеґлар, який не бачився з Брідженсом більше року, приїхав з казарм у Вулвічі до помешкання стюарда в північному Лондоні, щоб запитати, чи не відмовиться він від участі експедиції. Брідженс, своєю чергою, наполягав на тому, що саме він має викреслити своє ім’я зі списку. Врешті-решт, вони дійшли згоди, що ніхто з них не має втрачати можливості долучитися до такої пригоди — напевно, останньої для Брідженса з причини його солідного віку (скарбник «Еребуса», Чарльз Гамільтон Осмер, був давнім другом Брідженса і узгодив питання про його включення до складу команди із сером Джоном та офіцерами, і навіть пішов на те, щоб приховати справжній вік офіцерського стюарда, записавши його як «26» у суднових ролях). Ні Пеґлар, ні Брідженс не казали цього вголос, але обидва знали, що давня обітниця старшого з них ніколи не задовольняти своїх сексуальних бажань у морі дотримуватиметься ними обома. Ця частина їхньої історії, також знали обидва, закінчилася.
Склалося так, що під час плавання Пеґлар майже не бачився зі своїм давнім другом, і за три з половиною роки їм нечасто випадала хвилинка наодинці.
Звісно, було все ще темно, коли Пеґлар прибув на «Еребус» десь близько одинадцятої цього суботнього ранку, за два дні до кінця січня, але на півдні, вперше за більш ніж вісімдесят днів, уже можна було побачити досвітню заграву. Слабке сяйво не розвіяло кусючого шістдесятип’ятиградусного морозу, тож він не зволікав, коли побачив попереду ліхтарі корабля.
Вигляд складених на кризі щогл «Еребуса» засмутив би будь-якого марсового, але Гаррі Пеґлара він вражав більше, ніж інших, бо це саме він разом зі своїм колегою, фор-марсовим старшиною з «Еребуса» Робертом Сінклером, наглядав за демонтажем та укладанням на зберігання стеньг обох кораблів перед нескінченною зимою. Це було потворне видовище в будь-якому випадку, і те, що «Еребус» химерно занурився кормою і задрав догори носа під натиском криги, не робило його привабливішим.