Реґлара гукнули вахтові, запросили на борт, і він відніс послання від капітана Крозьє до капітана Фітцджеймса, який сидів і курив люльку в офіцерській їдальні, бо велика кают-компанія досі використовувалася як тимчасовий лазарет.
Капітани почали використовувати мідні циліндри, щоб пересилати в них письмові повідомлення, якими вони обмінювалися, — посильні ненавиділи це нововведення, бо холодний метал обпікав пальці навіть через товсті рукавиці, — і Фітцджеймс наказав Пеґлару відкрити циліндр своїми руками в пальчатках, бо тубус був усе ще занадто холодним, щоб капітан міг до нього торкнутися. Фітцджеймс не відпустив його, тож Пеґлар стояв у дверях офіцерської їдальні, поки капітан читав записку від Крозьє.
— Відповіді не буде, містере Пеґлар, — сказав Фітцджеймс.
Марсовий старшина віддав честь і знову піднявся на верхню палубу. Близько десятка людей прийшли сюди, щоб подивитися на схід сонця, і ще більше вдягалися внизу в теплу одіж, щоб приєднатися до них. Пеґлар помітив, що в лазареті у кают-компанії на койках лежать десь з десяток матросів — приблизно стільки ж, як на «Терорі». На обох кораблях люди почали хворіти на цингу.
Пеґлар побачив знайому невисоку постать Джона Брідженса, який стояв на шканцях ліворуч на кормі. Він підійшов і поплескав його по плечу.
— А, з’ява Гаррі серед ночі, — сказав Брідженс, ще навіть не повернувшись.
— Нарешті вже не серед ночі, — відповів Пеґлар. — А як ти знав, що це я, Джоне?
Брідженс не замотав обличчя шарфом, і Пеґлар побачив його усмішку й водянисті блакитні очі.
— Чутки про гостей швидко поширюються на маленькому кораблі, затертому кригою. Тобі треба поспішати назад на «Терор»?
— Ні. Капітан Фітцджеймс не має відповіді.
— Чи не хотілось би тобі прогулятися?
— Залюбки, — сказав Пеґлар.
Вони спустилися по крижаній рампі з правого борту й пішли в напрямку айсберга та стикового гребеня на південному сході, з якого можна було безперешкодно милуватися горизонтом, що вже запалав. Уперше за кілька місяців «Еребус» підсвічувало щось інше, ніж полярне сяйво, ліхтарі чи смолоскипи.
Дорогою до торосів вони проминули зачовгану, вкриту сажею й підталу ділянку, де палало карнавальне вогнище. За наказом капітана Крозьє цю ділянку протягом тижня після нещастя ретельно прибрали, але дірки від стовпів, що слугували каркасом для наметів, залишились, як і шматки канату чи клапті парусини, які міцно вмерзли в лід. Прямокутник ебенової кімнати все ще був помітним, навіть після численних спроб видалити сажу і кількох снігопадів.
— Я читав того американського письменника, — сказав Брідженс.
— Якого американського письменника?
— Хлопця, через якого малий Дік Ейлмор отримав п’ятдесят канчуків за винахідливість у спорудженні декорацій для нашого трагічного карнавалу. Такий собі дивакуватий тип на ім’я По, якщо мені не зраджує пам’ять. Не так уже й гарно він пише, але в певному сенсі дуже по-американському. Однак мені так і не трапилося те оповідання, що призвело до покарання.
Пеґлар кивнув. Він перечепився об щось у снігу і нахилився подивитися, що то було.
Він дістав з-під снігу череп ведмедя, який висів над годинником сера Джона з чорного дерева, що спопелів у вогні пожежі. М’ясо, шкіра і хутро геть-чисто згоріли, кістка почорніла від вогню, очниці спорожніли, але зуби все ще залишалися жовтувато-білими.
— О, гадаю, містеру По це сподобалось би, — сказав Брідженс.
Пеґлар кинув череп назад у сніг. Прибиральники, мабуть, не помітили його серед уламків розкиданої криги. Вони з Брідженсом пройшли ще п’ятдесят ярдів до найвищого стикового гребеня в околі й видерлися на нього. Пеґлар кілька разів простягав руку, щоб допомогти старшому чоловікові.
Піднявшись на пласку плиту верхівки гребеня, Брідженс важко дихав. Навіть Пеґлар, зазвичай тренований, як давній олімпійський атлет, про яких він читав, засапався. Надто багато місяців без справжніх фізичних навантажень, подумав він.
Південний обрій жеврів слабким тьмяно-жовтим світлом, і більшість зірок в тій частині небосхилу поблякли.
— Досі не віриться, що воно повертається, — сказав Пеґлар. Брідженс кивнув.
Раптом край червоно-золотого диска невпевнено виткнувся з-над темного пасма, яке здавалося ланцюгом гір, а насправді було смугою низьких хмар далеко на півдні. Пеґлар почув на палубі «Еребуса» потрійне ура, яке прокричали чи не в сорок горлянок, і — оскільки в дуже холодному й дуже спокійному повітрі звуки чудово відлунювали — зміг також почути продубльоване, але тихше ура, що долинало від «Терору», ледь видного майже за милю на схід.