Перш ніж заповзти досередини, він замислився, чи не варто витягти пістоль і звести гачок.
«Не дуже дружній вітальний жест», — подумав він.
Ірвінг заледве протиснувся в нору.
Вузький тунель перші три фути вів униз, а потім піднімався догори футів на вісім або й більше. Коли голова й плечі Ірвінга вистромилися з дальнього кінця тунелю на світло, він заморгав, обережно розгледівся навсібіч, і щелепа йому відвисла.
Першим, що він побачив, була леді Сайленс, яка лежала гола під своїми хутряними вдяганками. А лежала вона на помості, витесаному зі спресованого снігу, десь за чотири фути від лейтенанта Ірвінга і майже на три фути вище. Її голі груди були повністю на виду — він бачив, як маленький кам’яний талісман у формі білого ведмедя, який вона забрала у свого мертвого супутника, гойдався на шнурку між грудьми, — але вона не робила спроб їх прикрити, втупившись у Ірвінга незмигним поглядом. Вона не здавалося переляканою. Очевидно, вона почула його кроки задовго до того, як він почав протискуватися через вхідний отвір снігового купола. В руці вона стискала той короткий, але дуже гострий кам’яний ніж, який він вперше побачив у носовому канатному ящику.
— Перепрошую, міс, — промовив Ірвінг і замовк.
Він не знав, що робити далі. Гарні манери вимагали, щоб він негайно залишив цей дамський будуар, хай навіть незграбно і вайлувато, бо по-інакшому не вийшло б, але він нагадав собі, що перебуває тут з важливою місією.
Ірвінг не проминув своєю увагою тієї обставини, що в такому стані затички в отворі, якою він, власне, і став, для Сайленс не було нічого простішого, ніж схилитися над ним і перерізати йому горлянку тим ножем, і він мало чим зможе цьому зарадити.
Ірвінг цілком виповз з того тунелю, затягнув за собою шкіряну сумку, став навколішки, а потім підвівся. Завдяки тому, що рівень підлоги снігової хатини був нижчим за рівень снігу та криги назовні, Ірвінгу вистачило місця, щоб випростатися в центрі купола, маючи кілька вільних дюймів над головою. Він зрозумів, чому ззовні снігова хатина здавалася не більше ніж сяючою кучугурою снігу, — насправді вона була складена з вирізаних блоків спресованого снігу, які хитромудрим чином формували склепінчасту баню.
Ірвінг, вишколений у найкращій артилерійській школі Королівського флоту і взагалі здібний математик, одразу помітив висхідну спіраль з блоків, кожен з яких мав трохи більший нахил всередину, ніж попередній, аж поки останній наріжний блок, як корок, був заштовхнутий всередину через верхівку купола. Він побачив маленький — не більше двох дюймів у діаметрі — витяжний твір димаря поряд з наріжним блоком.
Як математик, Ірвінг, звісно, здогадався, що в перетині купол має форму неправильної напівсфери — купол круглої форми неодмінно завалився 6, — а радше кривої лінії, тобто підвішеного за два кінці ланцюга. Як джентльмен, Ірвінг знав, що він вивчає стелю, снігові блоки й геометричну конструкцію цього житла, тільки щоб не витріщатися на оголені груди й плечі леді Сайленс. Він припустив, що дав їй достатньо часу, аби прикритися хутряним одягом, і знову подивився на неї.
Але її перса все ще були голими. Порівняно з амулетом у вигляді білого полярного ведмедя її смаглява шкіра здавалася ще смаглявішою. Темні очі, уважні й допитливі, але зовсім не ворожі, все ще вивчали його незмигним поглядом. Рука все ще стискала ніж.
Ірвінг видихнув і всівся на вкритий паркою сніговий поміст, відділений вузьким проходом від імпровізованого ложа ескімоски.
Він уперше усвідомив, що в сніжній хатині було тепло. Не просто тепліше, ніж у морозяній ночі назовні, не просто тепліше, ніж на промерзлій нижній палубі «Терору», але насправді тепло. Він навіть почав пітніти під численними шарами своїх жорстких, брудних вдяганок. Він побачив крапельки поту на ясно-брунатних грудях жінки всього за кілька футів від нього. Знову відвівши від неї свій погляд, Ірвінг розстебнув ґудзики на шинелі і зрозумів, що світло і тепло випромінює одна маленька бляшанка з парафіном, яку вона, мабуть, поцупила на кораблі. Як тільки він подумав про крадіжку, йому одразу стало соромно за своє припущення. Так, це справді була бляшанка з «Терору», але порожня, без парафіну, з тих сотень, які вони викидали за борт на велетенський смітник, викопаний у кризі всього за тридцять ярдів від корабля. І горів у ній не парафін, а якийсь жир — не китовий, судячи по запаху, тоді, може, тюленячий? До кінця мотузки, сплетеної з кишок або сухожилля, що звисала зі стелі, був прив’язаний шматок ворвані, і розтоплений жир капав з нього прямо в бляшанку. Ірвінг одразу побачив, що, коли рівень жиру в бляшанці знижується, ґніт, скручений, мабуть, з пасом конопляного якірного канату, стане довшим, полум’я здійметься вище, витоплюючи більше ворвані, і банка знову наповнюється жиром. Дуже дотепна система.