«Тепер найскладніше», — подумав лейтенант.
Як, послуговуючись тільки жестами, не вдаючись до слів, пояснити ескімосці, що більше сотні голодних моряків страждають від цинги, тому їм необхідно дізнатися про її секрети полювання й риболовлі?
Ірвінг, як міг, розіграв цілу пантоміму. Під поглядом глибоких темних очей леді Сайленс, які незмигно дивилися на нього, він потер собі живіт, зображаючи голодну людину, накреслив у повітрі три щогли кожного корабля, показав, що матроси почали хворіти — висолопив язика і закотив очі, як зазвичай це робив, щоб нажахати маму, і картинно впав на парку з ведмежої шкури, — а потім вказав рукою на леді Сайленс і енергійно показав, як вона кидає списа, пробиває ополонку для риболовлі й витягує улов. Ірвінг кілька разів тицьнув пальцем на нішу, куди щойно прибрав ворвань, невиразно повів рукою кудись у напрямку поза снігову хатку, знову потер собі живіт, закотив під лоба очі й упав на парку, а потім ще раз потер живіт. Він вказав на леді Сайленс, з хвилину мовою жестів намагався сказати їй «покажи нам, як ти це робиш», а потім повторив пантоміму з киданням списа і риболовлею, перериваючись на те, щоб знову тицьнути в неї пальцем, зобразити допитливий погляд і потерти живіт, позначаючи таким чином голодних моряків, охочих до її навчання.
Коли він закінчив, його обличчям котився піт.
Леді Сайленс пильно й незмигно дивилася на нього. Якщо вона й моргала, він не помітив цього, поглинутий своєю клоунадою.
— Тиць-пердиць, моя мила, — втомлено сказав третій лейтенант Ірвінг.
Зрештою він застебнув ґудзики на всіх своїх нижніх вдяганках і шинелі, засунув корабельну серветку й материнську креманку назад у шкіряну сумку і вирішив відкланятися.
Можливо, його старання увінчалися успіхом і леді Сайленс зрозуміла його пантоміму. Можливо, він про це так ніколи і не дізнається. Можливо, якщо він достатньо часто навідуватиметься до снігової хатки…
У цьому місці роздуми Ірвінга почали збочувати на щось дуже особисте, і він різко обірвав їх, як кучер стримує вудилами біг норовистих арабських скакунів.
Можливо, якщо він часто навідуватиметься… він зможе піти з нею на одне з її нічних полювань на тюленів.
«Але що, коли здобич їй і досі приносить та тварюка з криги?» — подумав він.
Зараз, коли минуло багато тижнів після того, як він спостерігав те неймовірне видовище, Ірвінг уже майже переконав себе, що не бачив того, що бачив. Але чесніша половина пам’яті та свідомості лейтенанта знала, що насправді він бачив усе те. Створіння з криги принесло ескімосці шматок тюленя, або арктичного лиса, або якоїсь іншої здобичі. Тієї ночі леді Сайленс пішла з того місця посеред крижаних валунів та торосів зі свіжиною.
І потім, помічник капітана «Еребуса» Чарльз Фредерік ДеВо розповідав дивовижні історії про чоловіків та жінок у Франції, які перекидалися на вовків. Якщо це було можливим — а багато офіцерів і всі матроси вважали, що так воно і є, — то чому тубільна жінка з талісманом білого ведмедя на шиї не могла прекинутися на щось на кшталт величезного ведмедя з підступністю та злобою людської істоти?
Ні, він же бачив їх обох одночасно на кризі. Чи не так?
Коли Ірвінг закінчив застібати шинель, він уже тремтів. У цій маленькій сніговій хатині було дуже тепло, але його, за іронією долі, морозило. Він відчував, як ворвань діє на його кишківник, і вирішив, що саме час іти. Йому пощастить, якщо він вчасно добереться до гальюна на «Терорі», і йому зовсім не хотілося зупинятися на кризі для такої нужди. Він почувався доволі кепсько, навіть коли обморожував лише ніс.
Леді Сайленс спостерігала, як він ховає до сумки стару серветку й материнську креманку — речі, як він зрозумів значно пізніше, які їй, напевно, дуже хотілося б мати, — але зараз востаннє торкнулася щоки шовковою хусточкою й простягнула йому.
— Ні, — сказав Ірвінг, — це подарунок від мене. На знак моєї дружби та глибокої поваги. Ви маєте це залишити собі. Я ображуся, якщо вчините інакше.
Потім він спробував показати їй на мигах те, що щойно сказав. Губи ескімоски сіпалися у ледь стримуваній посмішці, коли вона на нього дивилася.
Він відштовхнув її руку з хусточкою назад, стараючись при цьому не доторкнутися до оголених грудей. Білий камінь ведмежого амулета, здавалося, світився своїм власним світлом.
Ірвінг відчув, що йому стало дуже, просто нестерпно жарко. Кімната попливла у нього перед очима. Всередині у нього все сколихнулося, вирівнялося і знову сколихнулося.