— З першого січня до мене не звертався жоден поранений, — сказав доктор Гудсер. — І ніхто не помер і не зник з часу карнавалу.
— Але люди щось бачили, — сказав лейтенант Ле Вісконте. — Якусь велику істоту серед торосів. І вахтові матроси щось чули у темряві.
— Вахтовим матросам завжди щось вчувається у темряві, — сказав лейтенант Літтл. — Ще від часів Ноя.
— Можливо, воно забралося геть, — припустив лейтенант Ірвінг. — Мігрувало. Пішло на південь. Або на північ.
Усі знову замовкли, обмірковуючи слова Ірвінга.
— Можливо, воно зжерло достатньо людей, щоб зрозуміти, що ми не дуже смачні, — сказав льодовий лоцман Бланкі.
Дехто з моряків посміхнувся. Ніхто з присутніх не міг дозволити собі сказати таке, бо йому б не пробачили цього гумору шибеника, але містер Бланкі зі своєю дерев’яною ногою мав певні привілеї.
— Виконуючи накази капітана Крозьє та капітана Фітцджеймс, мої морські піхотинці шукали ту тварюку, — сказав сержант Тозер. — Ми підстрелили кількох ведмедів, але жоден з них не здається настільки великим, щоб бути… тією істотою.
— Сподіваюся, ваші солдати стріляють краще, ніж карнавальної ночі, — сказав Сінклер, фор-марсовий старшина з «Еребуса».
Тозер зиркнув на нього лихим поглядом.
— Годі з цим, — сказав Крозьє. — На сьогодні ми маємо вважати, що істота з криги все ще жива і може повернутися. Будь-яку діяльність поза кораблями ми маємо проводити з урахуванням необхідності передбачити способи захисту від неї. У нас бракує достатньої кількості морських піхотинців, щоб супроводжувати кожен санний загін — особливо якщо люди там озброєні і не тягнуть саней, — тож, можливо, найкращим виходом буде озброїти всі загони й збільшити їхню чисельність, щоб люди могли почергово виконувати обов’язки вартових і охоронців. Навіть якщо крига не скресне і цього літа, під час полярного дня пересуватися буде легше.
— Перепрошую за прямоту, капітане, — озвався доктор Гудсер, — але головне питання полягає в тому, чи можемо ми дозволити собі чекати до літа, перш ніж вирішимо, чи не покинути нам кораблі?
— І що — можемо, докторе? — запитав Крозьє.
— Мені здається, що ні, — відповів лікар. — У нас зіпсовано або згнило більше консервованих продуктів, ніж ми припускали. Закінчуються всі інші запаси. Сьогодні раціон матросів уже значно нижчий за той, який їм потрібен для роботи, щодня виконуваної ними на кораблі або на кризі. Усі втрачають вагу й слабнуть. Доплюсуйте до цього різке збільшення випадків захворювання на цингу і… загалом, я просто вважаю, джентльмени, що небагато з нас на «Еребусі» й «Терорі» — якщо кораблі самі протягнуть так довго — матимуть сили й здатність вирушити в будь-який санний похід, якщо ми чекатимемо до червня або липня, коли, можливо, скресне крига.
У кают-компанії знову запала мовчанка. І в цій тиші Гудсер додав: — Правильніше буде сказати, що небагато людей матимуть сили, щоб тягти сани й шлюпки у сподіванні порятуватися або досягти цивілізованих місць, але вони змушені будуть залишити помирати голодною смертю решту своїх товаришів.
— Сильніші можуть піти за допомогою, щоб привести рятувальні загони до кораблів, — сказав лейтенант Ле Вісконте.
Потім заговорив льодовий лоцман Томас Бланкі:
— Будь-хто, прямуючи на південь — щоб, скажімо, по кризі дотягти шлюпки до гирла Великої Рибної річки, а потім пройти нею проти течії вісімсот п’ятдесят миль до Великого Невільницького озера, де розташована факторія, — в ліпшому випадку дістанеться туди не раніше пізньої осені або зими і не зможе повернутися назад із суходільним рятувальним загоном раніше літа 1849 року. До того часу всі, хто залишаться на кораблях, помруть від цинги і голоду.
— Ми можемо навантажити сани і всі вирушити на схід, до Баффінової затоки, — сказав перший помічник ДеВо. — Там можуть бути китобої. Або навіть рятувальні кораблі й санні загони, що вирушили на наші пошуки.
— Так, — сказав Бланкі, — це можливо. Але ми повинні будемо тягнути сани сотні миль по відкритому замерзлому морю, з його стиковими гребенями та ймовірними розводдями. Або триматися берега — а це шлях завдовжки понад дванадцяти сотень миль. А ще ми муситимемо перетнути весь півострів Бутія з усіма його горами та іншими перешкодами, щоб дістатися до східного узбережжя, де можуть бути китобої. Звісно, ми можемо тягнути із собою шлюпки, щоб перетнути розводдя, але це вимагатиме потрійних зусиль. Одне я знаю напевно: якщо крига не скресне тут, вона не скресне й на нашому шляху на північний схід, до Баффінової затоки.
— Вантаж буде набагато легшим, якщо ми візьмемо тільки сани з провізією й наметами, вирушаючи на північний схід, в напрямку Бутії, — сказав лейтенант Годжсон з «терорівского» боку столу. — Одна пінаса важить щонайменше шістсот фунтів.