— Точніше, вісімсот фунтів, — тихо поправив лейтенанта капітан Крозьє. — Без вантажу у ній.
— Додайте до цього ще понад шістсот фунтів на сани, здатні витримати таку шлюпку, — сказав Томас Бланкі, — і тоді кожна запряжна команда тягтиме вантаж вагою від чотирнадцяти до п’ятнадцяти сотень фунтів — і це тільки вага шлюпки й саней, не рахуючи запасів продовольства, наметів, зброї, одягу та інших речей, які нам доведеться взяти із собою. Ще ніхто не тягнув такої великої ваги у запрягу на віддаль понад тисячу миль — і більшість шляху пролягатиме по кризі відкритого моря, якщо ми попрямуємо до Баффінової затоки.
— Але тягти сани на полозах по кризі й, можливо, під вітрилом — особливо якщо ми вирушимо у березні чи квітні, перш ніж крига стане крихкою і в’язкою, — буде легше, ніж волочити їх суходолом або по літній сльоті, — сказав лейтенант Ле Вісконте.
— Я пропоную залишити шлюпки й піти до Баффінової затоки впорожні, взявши лише сани з найнеобхіднішим, — сказав Чарльз ДеВо. — Якщо ми дістанемося східного узбережжя острова Сомерсета до закінчення китобійного сезону, нас неодмінно підбере якийсь корабель. І я ладен закластися, що там будуть рятувальні кораблі військового флоту і пошукові санні загони.
— Якщо ми залишимо шлюпки, — сказав льодовий лоцман Бланкі, — перша-ліпша смуга відкритої води зупинить нас. І ми сконаємо там на кризі.
— А чому, власне кажучи, рятувальники повинні бути саме на східному узбережжі острова Сомерсета й півострова Бутія? — запитав лейтенант Літтл. — Якщо вони вирушили на наші пошуки, то хіба не підуть вони нашим курсом через Ланкастер Зунд до островів Девон, Бічі та Корнволліс? Адже їм відомо про інструкції щодо маршруту, які отримав сер Джон, вирушаючи у плавання. Вони мають припустити, що ми пішли через Ланкастер Зунд, бо він влітку майже завжди вільний від криги. У нас нема жодного шансу здолати таку величезну відстань, якщо ми вирушимо на північ.
— Можливо, цього року з кригою у верхів’ях Ланкастер Зунду так само кепсько, як тут, — сказав льодовий лоцман Рейд. Це затримає пошукові партії південніше, біля східних берегів Сомерсета та Бутії.
— Може, вони знайдуть повідомлення, яке ми залишили в каїрні на острові Бічі. Якщо вони туди дістануться, — сказав сержант Тозер. — І вишлють санні загони або кораблі на південь тим шляхом, яким пішли ми.
У кают-компанії залягла мертва мовчанка.
— На Бічі ми не залишили жодних повідомлень, — нарешті сказав капітан Фітцджеймс.
У тиші, яка запала після цих слів, Френсіс Роудон Мойра Крозьє відчув у своїх грудях бурхання якогось дивного, гарячого, чистого полум’я. Відчуття на кшталт цього могло б виникнути після першого ковтка віскі після багатоденного утримання, але водночас воно було і геть інше.
Крозьє хотів жити. Це було так просто. Він сповнився рішучості жити далі. Він збирався пережити цю халепу всупереч усім прикрим обставинам і богам, які пророкували, що таке йому не до снаги, що він має скоритися долі. Це полум’я в його грудях горіло навіть у нестерпні, нудотні години й болісні дні після його малярійно-похмільного герцю зі смертю на початку січня. І з кожним днем воно розгоралося все сильніше.
Можливо, Френсіс Крозьє, як ніхто інший з тих, що цього дня сиділи довкола довгого столу в кают-компанії, розумів нездійсненність планів, запропонованих присутніми. Було безглуздям прямувати на південь по кризі до Великої Рибної ріки. Було безглуздям прямувати до острова Сомерсет, намагаючись подолати тисячу двісті миль шляху по береговій кризі, торосах, відкритих розводдях й невідомому півострові. Було безглуздям сподіватися, що цього літа крига скресне, дозволивши «Терору» — з двома екіпажами й майже без провізії — вирватися з пастки, в яку їх завів сер Джон.
Попри все, Френсіс Крозьє збирався вижити. Полум’ям жаги життя горіло в ньому, як міцне ірландське віскі.
— То ми відмовилися від думки відпливти звідси своїм ходом? — запитав Роберт Сінклер.
Йому відповів Джеймс Рейд, льодовий лоцман з «Еребуса»:
— Ми мали б пройти під вітрилами майже три сотні миль на північ, до безіменної протоки й протоки, яку відкрив сер Джон, потім пройти через протоки Барроу й Ланкастер Зунд, потім повернути на південь і перетнути Баффінову затоку, перш ніж знову стане крига. Свого часу, рухаючись на південь, ми мали парову машину й залізну обшивку корпуса, які допомогли нам пробитися крізь кригу. Навіть якщо крига стане такою крихкою, як була два роки тому, нам буде дуже складно здолати таку віддаль тільки під вітрилами. І з ослабленим дерев’яним корпусом.