— Криги може бути значно менше, ніж 1846 року, — сказав Сінклер.
— А з моєї дупи можуть випурхнути ангели, — сказав Томас Бланкі.
Зглядаючись на його втрачену ногу, жоден офіцер за столом не зробив льодовому лоцманові зауваження. Дехто посміхнувся.
— Я можу запропонувати ще один спосіб… я маю на увазі спосіб випливти звідси, — сказав лейтенант Едвард Літтл.
Погляди всіх присутніх звернулися до нього. Багато моряків зберегли якісь пайки тютюну — заощадили його, додаючи до курива неймовірні домішки, — і зараз з півдюжини чоловіків пахкали люльками. Від диму в кают-компанії, тьмяно освітленій миготливими лампами на китовому жиру, стало ще темніше.
— Лейтенант Гор минулого літа казав, що він начебто побачив землю на південь від Землі Короля Вільяма, — продовжив Літтл. — Якщо це насправді так, це має бути півострів Аделаїда — досліджена територія, — де часто залишається смуга чистої води між крижаним берегом і паковою кригою. Якщо влітку відкриється достатньо розводь, щоб «Терор» міг пройти на південь — можливо, всього лише трохи більше сотні миль, але аж ніяк не три сотні, які доведеться здолати, якщо повертатися назад через Ланкастер Зунд, — ми змогли б пройти відкритими каналами вздовж узбережжя на захід і досягти Берінгової протоки. А там уже починається досліджена територія.
— Північно-Західний прохід, — сказав третій лейтенант Джон Ірвінг. Ці слова прозвучали магічним заклинанням.
— Але чи залишиться в нас до кінця літа достатньо здорових матросів, щоб укомплектувати команду корабля? — дуже тихо запитав доктор Гудсер. — До травня цинга може скосити нас усіх. І що ми їстимемо впродовж тижнів або й місяців нашого шляху на захід?
— Далі на захід можна буде полювати, — сказав сержант морських піхотинців Тозер. — Мускусові бики. Великі олені. Моржі. Песці. Можливо, ми будемо харчуватися, як турецький паша, коли дістанемося Аляски.
Крозьє майже очікував, що льодовий лоцман Бланкі скаже: «І з моєї дупи може випурхнути стадо мускусових биків», — але зазвичай гострий на слівце льодовий лоцман промовчав, поглинутий своїми думками.
Замість нього заговорив лейтенант Літтл:
— Сержанте, наша проблема в тому, що навіть якщо дичина якимось дивовижним чином раптом повернеться після двох років відсутності, ніхто з нас не вміє прицільно стріляти з мушкета… окрім ваших піхотинців, звісно. Але кількох вцілілих морських піхотинців буде замало для того, щоб відкривати сезон полювання. І скидається на те, що ніхто з нас не має досвіду полювання на щось більше, ніж птахи. Чи можна з дробовика підстрелити тварин, про яких ви казали?
— Якщо підійти на достатньо близьку віддаль, — понуро відповів Тозер.
Крозьє поклав край цій дискусії, повівши мову про інше:
— Доктор Гудсер цілком слушно раніше зауважив: якщо ми чекатимемо до середини літа або, можливо, навіть до липня, щоб побачити, чи скресне крига, на той час ми, можливо, будемо занадто хворими й голодними, щоб укомплектувати команду корабля. І в нас точно залишиться надто мало провізії, щоб вирушити у санний похід. Ми повинні взяти до уваги, що подорож через замерзле море до Баффінової затоки або вгору до Великої Рибної річки може тривати три або чотири місяці, тож якщо ми збираємося покинути кораблі й зійти на кригу в сподіванні дістатися чи то до Великого Невільницького озера, чи то до східного узбережжя острова Сомерсет або Бутії, ми очевидно маємо вирушити раніше червня. Але наскільки раніше?
І знову надовго запанувала тиша.
— Я пропонував би не пізніше першого травня, — нарешті сказав лейтенант Літтл.
— На мою думку, це слід зробити раніше, — промовив доктор Гудсер, — хіба що найближчим часом ми знайдемо спосіб добувати свіже м’ясо і хвороба припинить поширюватися з такою швидкістю, як зараз.
— Наскільки раніше? — запитав капітан Фітцджеймс.
— Не пізніше середини квітня, — відказав Гудсер.
Моряки, огорнуті пеленою тютюнового диму, що висів у холодному повітрі, перезирнулися. Це менше ніж через два місяці.
— Сподіваюся, — сказав лікар якось невпевнено, як здалося Крозьє, — що умови не погіршуватимуться.
— Куди вже гірше? — запитав другий лейтенант Годжсон.
Молодий чоловік, очевидно, хотів пожартувати, щоб розрядити напружену атмосферу, але натомість був винагороджений похмурими, сердитими поглядами.
Крозьє не хотів закінчувати військову раду на такій ноті. Офіцери, унтер-офіцери, кондуктори й цивільні, що сиділи за столом, чітко зрозуміли, який на них чекає вибір, і очікувано засмутилися, але Крозьє не міг допустити, щоб представники командного складу обох кораблів геть занепали духом.