— Не мав такої честі, капітане. Але я прочитав ці два грубі томи сера Джона, де він докладно описав історію своєї експедиції. Буду здивований, якщо у вас також знайшовся на це час, сер.
Крозьє відчув, як у ньому прокидається його ірландська лють. Зухвалість цього старого стюарда переходила усі межі.
— Звісно, я проглядав ці книжки, — сказав він холодно. — Я не мав часу прочитати їх уважно. Але яке це має значення, містере Брідженс?
Будь-який інший офіцер, унтер-офіцер, кондуктор, матрос або морський піхотинець, що служили під командуванням капітана Крозьє, з його тону вже все зрозуміли б і, кланяючись, поквапилися б покинути кают-компанію, але Брідженс, здавалося, не помічав роздратування начальника експедиції.
— Так, капітане, — сказав стариган. — Бачте-но, річ у тому, що Джон Росс…
— Сер Джон, — поправив його Крозьє.
— Звісно. Сер Джон Росс мав тоді багато проблем, схожих з нашими, капітане.
— Дурниці. Він з Джеймсом на «Вікторі» вмерз у кригу біля східного узбережжя Бутії, Брідженсе, саме там, куди ми хотіли б дістатися саньми, якби мали час і необхідні засоби. За сотні миль звідси.
— Так точно, сер, але на тій самій широті, хоча завдяки півострову Бутія «Вікторі» не зіштовхнулася з цим бісовим паковим льодом, що постійно спускається з північного заходу. Але вони провели там, у кризі, три зими, капітане. Джеймс Росс пройшов із санним загоном більше шести сотень миль на захід — через Бутію і замерзле море до Землі Короля Вільяма, який розташований всього за двадцять п’ять миль на південь-південний схід від нас, капітане. Це мис Вікторії… той самий мис з каїрном, куди минулого ліга, до того нещасливого випадку, ходив із санним загоном бідолашний лейтенант Гор.
— То ви думаєте, нібито я не знаю, що сер Джеймс відкрив Землю Короля Вільяма, не знаю про мис Вікторії? — запитав Крозьє голосом, в якому вчувалося роздратування. — Під час цієї експедиції він також відкрив цей клятий північний магнітний полюс, Брідженсе. Сер Джеймс є… був… найвидатнішим полярним санним мандрівником на довгі дистанції.
— Так точно, сер, — сказав Брідженс.
Крозьє захотілося вдарити його за цю ледь помітну посмішку. Капітан знав — і знав ще до рейсу, — що цей стариган був відомим содомітом, принаймні на березі. Після придушеного в зародку заколоту помічника купора капітан Крозьє ще більше зненавидів содомітів, яких і раніше не зносив.
— Я хотів сказати лише те, капітане Крозьє, що після трьох зим у кризі, з такими ж хворими на цингу матросами, як будуть наші цього літа, сер Джон вирішив, що вони не зможуть вибратися з криги, затопив «Вікторі» на глибині десять саженів біля узбережжя Бутії, прямо на схід від нас, і вони вирушили на північ до острова Фурі, де капітан Паррі залишив продовольчі запаси і шлюпки.
Крозьє зрозумів, що зможе повісити цього чоловіка, але не зможе змусити його заткнутися. Тож він супився і слухав.
— Ви ж пам’ятаєте, капітане, що Паррі залишив запаси і шлюпки на Ф’юрі-Біч. Росс узяв шлюпки й поплив на північ уздовж узбережжя до мису Кларенс, зі скал якого можна було побачити північний берег протоки Барроу та Ланкастер Зунду, де вони сподівалися знайти китобійні судна… але протока була забита паковою кригою, сер. Літо того року було таким самим холодним, якими були два наші останні літа і яким може бути прийдешнє.
Крозьє чекав. Уперше від січня, з часу своєї смертельної хвороби, йому захотілося випити склянку віскі.
— Вони повернулися до Ф’юрі-Біч і провели свою четверту зиму там, капітане. Матроси ледь не померли від цинги. Наступного липня… 1833 року, через чотири роки після того, як вони увійшли в кригу… вони на невеличких шлюпках вирушили на північ, а потім повернули на схід і вже пройшли по Ланкастер Зунду повз бухту Адміралтейства та бухту Ради Флоту, коли вранці двадцять п’ятого серпня Джеймс Росс… сер Джеймс… побачив вітрило. Вони махали руками, кричали, палили смолоскипи. Але вітрило сховалося за горизонтом на сході.
— Я пам’ятаю, сер Джон щось таке розповідав, — сказав Крозьє сухо.
— Так, капітане, звісно, — сказав Брідженс зі своєю дратівливою ледь помітною посмішкою. — Але вітер стих, його матроси гребли, як прокляті, сер, і вони таки наздогнали китобійне судно. Це була «Ізабелла», капітане, корабель, яким сер Джон командував 1818 року… Сер Джон, сер Джеймс і команда «Вікторі» провели чотири роки в кризі на нашій широті, капітане, — продовжував Брідженс. — І тільки один моряк помер — тесля, містер Томас, який страждав на розлад травлення і який взагалі був хворобливим.