Доктори Педді і МакДональд повідомили Крозьє, що хлопцеві легені були забиті вугільним пилом, як кишені сажотруса.
— Дякую, капітане, — сказав молодий механік поміж двома змахами лопати. Матрос Менсон саме висипав другий мішок вугілля і пішов назад по третій.
— Звертайтеся, містере Томпсон.
Крозьє зиркнув на кочегара Джонсона. Чоловік був на чотири роки молодшим за капітана, але виглядав на тридцять років старшим. Кожна зморшка і складка на його постарілому лиці були позначені чорним вугільним порохом і брудом, що глибоко в’ївся в шкіру. Навіть його беззубі ясна були в сірій сажі. Крозьє не хотів робити зауваження своєму механіку — також офіцеру, хоча й цивільному — в присутності кочегара, але все ж сказав:
— Гадаю, надалі ми обходитимемося без використання морських піхотинців як посильних, якщо знову трапиться такий випадок, в чому я дуже сильно сумніваюся.
Томпсон кивнув, брязнув лопатою об металеві колосникові ґрати на котлі, зачиняючи їх, сперся на лопату і попросив Джонсона піти нагору до містера Діггла й принести йому кави. Крозьє був потішений тим, що кочегар пішов, але ще більше тим, що ґрати зачинилися; його вже трохи млоїло від тутешньої жари після повсюдного холоду.
Капітан дивується долі свого механіка. Мічман Джеймс Томпсон, механік першого класу, випускник військово-морського училища при майстерні парових двигунів у Вулвічі — найкращого у світі навчального закладу для нового племені механіків парових машин — тут, роздягнутий до брудної сорочки, загрібав лопатою вугілля, як простий кочегар, на затертому кригою кораблі, який вже більше року не може ні на фут просунутися своїм ходом.
— Містере Томпсон, — сказав Крозьє. — Мені шкода, що я не мав нагоди поговорити з вами сьогодні після того, як ви прийшли з «Еребуса». Вам вдалося перебалакати з містером Ґреґорі?
Джон Ґреґорі був механіком на флагманському кораблі.
— Так, капітане. Містер Ґреґорі переконаний, що з настанням справжньої зими вони не зможуть дістатися до пошкодженого гребного валу. Навіть якщо їм вдасться пробити тунель під днищем у кризі, щоб замінити останній зламаний гребний гвинт на інший, саморобний, із заміною погнутого гребного валу справи кепські, тож «Еребус» не зможе йти під парами.
Крозьє кивнув. «Еребус» погнув свій другий гребний вал, коли корабель відчайдушно пробивався через кригу більше року тому. Флагман — важчий, з потужнішою машиною — прокладав шлях через паковий лід того літа, розчищаючи розводдя для обох кораблів. Але остання крижина, на яку вони наскочили, перед тим як вмерзнути на наступних тринадцять місяців, виявилася міцнішою за залізо експериментального гребного гвинта і привідного вала. Того літа водолази — усі вони зазнали обморожень і ледь не віддали Богові душу — доповіли, що розбито не тільки гвинт, але й сам гребний вал погнувся й тріснув.
— Вугілля? — сказав капітан.
— «Еребус» має досить для… ймовірно, чотирьох місяців підігріву при всього одному запуску циркуляції гарячої води на нижній палубі за день, капітане. Зовсім нічого не залишиться для підтримання пари наступного літа.
«Якщо ми звільнимося наступного літа», — подумав Крозьє. Після цього літа, коли крига не скресла й на день, він став песимістом. Франклін використовував вугілля «Еребуса» в шалених кількостях в останні кілька тижнів свободи влітку 1846 року, впевнений, що коли він зможе пробитися через ці кілька останніх миль пакового льоду, експедиція досягне чистої води Північно-Західного проходу, що пролягає вздовж північного узбережжя Канади, і вже восени вони питимуть чай у Китаї.
— А що з нашим вугіллям? — запитав Крозьє.
— Залишилось достатньо для, можливо, шістьох місяців підігріву, — відповів Томпсон. — Але за умови, що ми скоротимо час подавання гарячої води з двох годин на день до одної. І я раджу зробити це якомога швидше — не пізніше першого листопада.
Менше, ніж через два тижні.
— А для того, щоб іти під парами? — поцікавився Крозьє.
Якщо наступного літа крига все-таки скресне, Крозьє планував узяти всіх, хто вижив на «Еребусі», на борт «Терору» і вдатися до останньої спроби повернутися тим шляхом, яким вони сюди прийшли: вгору по безіменній протоці між півостровом Бутія та островом Принца Вельського, вниз по якій вони вирушили два літа тому, пройшовши мис Вокера і протоку Барроу, проскочити через протоку Ланкастер Зунд, як корок через горлечко пляшки, а потім узяти курс на південь в Баффінову затоку — на всіх вітрилах і на останньому вугіллі, з чорним димом і на клоччях вітрил, спалюючи запасні рангоути і меблі, якщо знадобиться, щоб підтримувати пару до останньої миті, тільки б дістатися до чистої води біля Гренландії, де китобої зможуть їх підібрати.