Ревище долинало з палуби трюму.
— Браун, Данн, Коллінз, — гаркнув Фітцджеймс. — Біжіть на ніс повз хлібну комору й задрайте носовий люк. ДеВо, Гудсер, ходімте зі мною.
Фітцджеймс засунув пістоль за пасок, узяв ліхтар у праву руку й почав спускатися по трапу вниз у темінь.
Гудсер неймовірним зусиллям волі опанував себе, боячись напудити в штани. ДеВо поспішив униз по трапу слідом за капітаном, і тільки почуття сорому від самої думки про те, що він не піде за ними, у поєднанні зі страхом залишитися самому в темряві примусило тремтячого лікаря рушити за першим помічником. Гудсер не відчував своїх рук і ніг, наче вони були зроблені з дерева, але він знав, що вони потерпли від страху, а не від холоду.
Біля підніжжя трапу — в холодному непрозірному мороці, густішому й жахливішому, ніж ворожа забортна темінь Арктики, — стояли капітан та перший помічник, тримаючи ліхтарі у витягнутих руках.
Фітцджеймс дістав пістоль і звів гачок. ДеВо міцно стискав свій звичайний шлюпковий ніж. Його рука тремтіла. Всі завмерли, затамувавши подих.
Тиша. Гуркіт, тріск і крики припинилися.
Гудсеру хотілося заволати. Він відчував присутність якоїсь істоти на цій темній палубі трюму поряд з ними. Якоїсь величезної та зловорожої істоти. Вона могла причаїтися за дванадцять футів від них, одразу за межею тьмяного світляного кола від слабеньких ліхтарів.
Разом з усвідомленням того, що вони тут не одні, Гудсер відчував сильний мідяний запах, віддавна і добре йому знайомий. Свіжа кров.
— Сюди, — прошепотів капітан і рушив на корму вузьким коридором уздовж правого борту.
До котельні.
Олійна лампа, яка завжди там горіла, погасла. Темряву розсіювали лише тьмяні червоно-помаранчеві відсвіти вугілля, що горіло в топці, — світло падало з відчинених дверей у коридор.
— Містере Ґреґорі? — погукав капітан. Голос Фітцджеймса прозвучав так гучно і несподівано, що Гудсер знову ледь не обмочився. — Містере Ґреґорі? — знову гукнув капітан.
Відповіді не було. Зі свого місця в коридорі лікар міг бачити тільки кілька квадратних футів підлоги котельні й розсипане по ній вугілля.
У повітрі стояв такий запах, наче хтось смажив телятину. Гудсер відчув, що захлинається слиною, попри відчуття жаху, що зростало в ньому.
— Залишайтеся тут, — наказав Фітцджеймс ДеВо та Гудсеру. Перший помічник подивися спершу вперед, потім назад, описуючи ліхтарем широку дугу і стискаючи ножа у високо піднятій руці, напружено намагаючись бодай щось розгледіти у темному коридорі поза межами освітленого простору. Гудсеру залишалося тільки стояти на місці й стискати змерзлі руки в кулаки. Його рот наповнився слиною через майже забутий запах смаженого м’яса, а шлунок забурчав, незважаючи на переляк, що охопив лікаря.
Фітцджеймс переступив поріг і зник у котельні.
Цілу вічність — п’ять чи десять секунд — стояла мертва тиша. Потім тихий голос капітана буквально прогримів серед металевих стін котельні.
— Містере Гудсер. Зайдіть сюди, будь ласка.
У відсіку було два людські тіла. В одному лікар упізнав механіка Джона Ґреґорі. Він був випотрошений. Його труп лежав у кутку біля кормової переборки, але сірі шворки кишок встеляли підлогу котельні, як святковий серпантин. Гудсеру доводилося уважно дивитися, куди ступає. Інше тіло, кремезного чолов’яги в темно-синьому светрі, лежало на животі з витягнутими вздовж боків руками, долонями догори, його голова й плечі були засунуті в топку котла.
— Допоможіть мені витягнути його, — сказав Фітцджеймс.
Лікар схопився за ліву ногу чоловіка і його тліючий светр, капітан узявся за іншу ногу й руку, і разом вони витягли труп з полум’я. Горішня щелепа мерця на мить зачепилася за нижній край ґратованих колосників, але потім зіскочила з них, клацнувши крихкими зубами.
Гудсер перевернув труп на спину, тимчасом як Фітцджеймс зняв свою куртку і збив нею полум’я з обличчя та волосся мертвого моряка.
Гаррі Гудсер почувався так, наче спостерігає за всім цим звідкілясь здалеку. Професійною частиною свого мозку він з холодною відчуженістю зауважив, що низьке полум’я напівпорожньої топки випалило морякові очі, цілком спалило ніс і вуха, перетворивши його обличчя на подобу перепеченого, в пухирях, малинового пирога.
— Ви впізнаєте його, містере Гудсер? — запитав Фітцджеймс.
— Ні.
— Це Томмі Плейтер, — прохрипів ДеВо, який стояв у проймі дверей. — Я впізнав його за светром та сережкою, що розплавилася на щелепі там, де було вухо.