— Води немає, капітане, — прокричав у відповідь настільки збуджений голос, що Гудсер не впізнав його.
— То давайте відра із сечею з гальюнів! — Капітанів голос, мов лезом, розтинав дим і гамір.
— Вони замерзли! — прокричав голос, який Гудсер упізнав. Джон Салліван, грот-марсовий старшина.
— Тягніть їх хоч які! — кричав Фітцджеймс. — І сніг! Салліван, Синклер, Реддінгтон, Сілі, Покок, Грейстер — вишикуйте матросів ланцюжком з верхньої палуби сюди, на твіндек. Зачерпуйте якомога більше снігу. Засипайте ним полум’я.
Фітцджеймс замовк, сильно закашлявшись.
Гудсер звівся на ноги. Дим довкола нього завихорився, наче хтось відчинив двері чи вікно. На якусь секунду він розвіявся, і Гудсер розгледів, що коїться за п’ятнадцять чи двадцять футів попереду, біля комор теслі та боцмана — язики полум’я, які лизали стіни й шпангоути, але наступної миті все знову затягло димом, і він уже не бачив нічого далі, ніж за два фути.
Усі захлиналися кашлем, і Гудсер теж закашлявся.
На нього налітали матроси, які бігли до трапу, тож Гудсер втиснувся в переборку, думаючи, чи не піднятися і собі на житлову палубу. Тут йому не було чого робити.
Він згадав про голу руку, що стирчала з вугільного бункера внизу, на палубі трюму. Його ледь не знудило від самої думка про те, щоб знову спуститися туди. Але тварюка зараз тут, на цій палубі.
Наче на підтвердження цієї думки, зовсім поряд, не далі як за десять футів, заразом вистрілили чотири чи п’ять мушкетів. Його оглушило цими пострілами. Гудсер затулив долонями вуха і впав навколішки, згадуючи, як розповідав екіпажу «Терору», що хворі на цингу можуть померти від одного тільки звуку мушкетного пострілу. Він знав, що у нього з’явилися перші симптоми цинги.
— Відставити вогонь! — крикнув Фітцджеймс. — Не стріляти! Тут люди.
— Але, капітане… — пролунав голос капрала Александра Персона, найвищого за званням з чотирьох вцілілих королівських морських піхотинців «Еребуса».
— Не стріляти, це наказ!
Гудсер розрізнив силуети лейтенанта Ле Вісконте й морських піхотинців на тлі полум’я, Ле Вісконте стояв, а морські піхотинці опустилися на одне коліно, перезаряджаючи свої мушкети, наче посеред битви. Лікар подумав, що стіни корпуса, шпангоути й розкидані бочки та коробки на носі палуби вже були у вогні. Моряки збивали полум’я ковдрами та шматками парусини. Врізнобіч летіли іскри.
З полум’я на морських піхотинців і матросів вивалився силует людини.
— Не стріляти! — крикнув Фітцджеймс.
— Не стріляти! — повторив команду Ле Вісконте.
Палаючий матрос упав на руки Фітцджеймсу.
— Містере Гудсер! — гукнув капітан.
Джон Даунінг, інтендант, перестав збивати ковдрою полум’я в коридорі і заходився гасити вогники, що здіймалися з тліючої одежі пораненого.
Гудсер кинувся вперед і підхопив матроса, що завалився на Фітцджеймса. Правої частини обличчя в бідолашного майже не залишилось — вона не обгоріла, а була здерта пазурями і звисала клаптями шкіри разом із вирваним з очниці оком, — а паралельні сліди від кігтів тяглися по грудях з правого боку, розпанахавши численні шари одягу і глибоко пропоровши плоть. Кров просочила його жилет. У чоловіка не було правої руки.
Гудсер збагнув, що він тримає Генрі Тостера Коллінза, другого старшину, якого Фітцджеймс раніше відправив на ніс разом із Брауном та Данном, купором та його помічником, задраїти носовий люк.
— Мені потрібна допомога, щоб підняти його в операційну, — прохрипів Гудсер.
Коллінз був чималим чоловіком, навіть без руки, і його ноги підламувалися. Лікар міг утримувати старшину у вертикальному положенні, тільки притуливши того до переборки хлібної комори.
— Даунінг! — крикнув Фітцджеймс, звертаючись до високого інтенданта, який зі своєю тліючою ковдрою знову повернувся до боротьби з полум’ям.
Даунінг пожбурив ковдру вбік і через дим кинувся до них. Без жодних запитань він перекинув уцілілу руку Коллінза через своє плече й сказав:
— Тільки після вас, містере Гудсер.
Гудсер почав підніматися трапом, але десяток моряків з відрами саме намагалися спуститися вниз.
— Дорогу! — проревів Гудсер. — Тут поранений!
Чоловіки розступилися.
Поки Даунінг ніс уже непритомного Коллінза вгору по майже вертикальному трапу, Гудсер вибрався на нижню палубу, де вони всі мешкали. Матроси довкола остовпіли, витріщаючись на нього. Лікар зрозумів, що він, напевно, й сам має не найкращий вигляд — його руки, обличчя, а також одяг були у крові після удару об пілерс, ще й чорні від сажі.